Вона мріяла танцювати
Музика затихла, зал завмер. Олена чула лише своє дихання. Раптом тишу перервав самотній оплеск, і за мить шалений гуркіт аплодисментів оглушив її. Глядачі в залі піднялися з місць, у багатьох на очах сльози.
Олена глянула на Антона. Він нахилився і поцілував її. На його губах залишився солоний присмак її сліз. Оплески почали стихати, люди поволі виходили із зали. Антон штовхнув візок із Оленою до виходу.
— Втомилася?
— Ні. Я щаслива! Дякую тобі! — Вона засміялась крізь сльози.
***
Олена готувала вечерю і поглядала на годинник. Незабаром мав прийти Дмитро. Вона поставила чайник на газ, швидко нарізала овочі для салату. Знову глянула на стрілки. «Запізнюється. Подзвонити? Ні. Знову скаже, що я вигадую, що безпідставно ревную. А так хочеться йому вірити. Не можу. Більше не можу». Руки свербіли схопити телефон і зателефонувати. «Невже знову?»
Олена аж до болю, аж до білих кісточок стиснула рукоятку ножа. Потім розтиснула пальці, і нож із дзенькотом упав на стіл. Вона знову подивилася на годинник — стрілки ледве повзли, ніби знущалися з її терпіння. Нарешті вона не витримала і набрала номер чоловіка. «Ну ж бо, візьми трубку. Скажи, що вже їдеш», — благала вона довгі гудки. Але вони, наче кпини, били й били у барабанні перетинки.
Олена кинула телефон. Він проковзнув стільницею і зупинився на самому краю. «Спокійно. Не божевільній. Він скоро прийде…» — умовляла вона саму себе.
Дмитро прийшлі о першій ночі. Наплакавшись, Олена заснула, але ледь заскреготав ключ у замку, вона прокинулася і підвела голову. Під дверима передпокою — тонка смужка світла. Вона зірвалася і різко відчинила двері. Дмитро знімав черевики й від несподіванки здригнувся. Але швидко опам’ятався і, ніби нічого не сталося, запитав:
— Налякала. Чому не спиш?
— Хочу дивитися тобі у вічі. Ти ж обіцяв із нею не бачитися…
— Не починай. Ми з хлопцями просто футбол дивилися, пива випили…
— Більше не можу. Не мо-гу, — по складах повторила Олена, обірвавши виправдання. — Не можу чекати й прислуховуватися до кроків за дверима. Годі. — Вона обхопила руками живіт і пішла до кімнати, трохи зігнувшись, ніби не мала сили випрямитися.
Олена згорнулася на ліжку й заплакала.
— Лено, мені теж набридли твої сцени. Серйозно. Кроку не даєш зробити. Казав же — із хлопцями засидівся… — Дмитро підійшов до ліжка, але навіть не спробував заспокоїти, погладити ридаючу дружину.
— А подзвонити не міг? Телефон, як завжди, «розрядився»? Набридло. Вигадав би щось новеньке. Пивом від тебе не пахне, — простонала Олена, зірвалася з ліжка і кинулася до передпокою.
Коли Дмитро зрозумів, що вона хоче зробити, було вже пізно. Олена дістала з кишені його куртки телефон і дивилася на підсвічений екран.
— Віддай! — Дмитро кинувся до неї, але вона відвела руку.
— Котику, ти вже вдома? Дружина вже влаштувала сцену чи відклала на ранок? — солодким, натягненим голосом Олена прочитала повідомлення на екрані. — І хто ж із «хлопців» тебе так ласкаво кличе?
Дмитро знову спробував вихопити телефон, але Олена сама йому його віддала. Відштовхнула чоловіка, пройшла повз нього в кімнату й почала одягатися.
— Напиши своїй… що ти вільний. Я їду до мами. Щоб завтра вранці тебе й твоїх речей тут не було.
— Годі, Лено. Ніч уже. Ну так, добре. Я не з хлопцями був… — почав Дмитро й змовк.
Обличчя дружини перекривилося, ніби вона дивилася на огидного пацюка.
— Чого тобі не вистачало? — тихо запитала Олена і знову зігнулася, наче від болю в животі. — Я не можу так більше. Не залишуся з тобою ні на секунду.
Вона взяла сумку й вийшла. Дмитро не зупинив її. На вулиці Олена викликала таксі, потім зателефонувала матері.
— Ви знову посварилися? Я ж казала — не можна вірити його обіцянкам. Треба було йти відразу, не пробачати, — дорікала в трубку мати.
— Гаразд, мам, поговоримо пізніше, — перервала її Олена.
Але до матері вона не доїхала. Таксі мчало спорожнілим містом, коли з бічної вулиці на нього вилетів позашляховик із п’яним водієм. Удар прийшовся з боку Олени…
Дмитро кожного дня приходив до лікарні — спочатку до реанімації, потім до палати. Він відчував провину. Якби тоді не піддався на умовляння Ірки залишитися в неї довше, може, сварки б не було, Олена не сіла б у це таксі…
Лікарі казали, що зробили все можливе, що через місяць-другий Олена встане на ноги. Але ні за півроку, ні за рік вона не піднялася. Надія на одужання зникла. Тепер їй судилося до кінця днів пересуватися у візку.
Дмитро лишився з нею. По дому йому допомагалаМати Олени, зневірившись у Дмитрові, запросила Антона переїхати до них, і одного весняного вечора, коли візок із сміючоюся Оленою кружляв по парку під музику зі старенького радіоприймача, Антон несподівано став на коліно — тепер у її житті був не лише танець, а й справжнє кохання.
