“Виклич швидку”, — пролунав чийсь голос у голові, і Дмитро озирнувся навкруги.
Цю історію розповів мені один знайомий.
Часто буває, що людина розповідає про диво, яке з нею трапилося, а ми не віримо. Слухаємо, киваємо, а самі думаємо: цього не могло бути. Вигадав, нафантазував, привиділось, бажання прийняв за дійсність. Які чудеса? Які ангели? Який Бог? Це все бабські казки, яким і вірити соромно.
Звідки ж чудесам взятися у наш шалений інформаційний вік? І чому якомусь диваку воно з’явилося, а іншим — ні? Ось якщо щось подібне трапиться зі мною, тоді, може, й повірю.
Саме так міркував двадцятивосьмирічний Дмитро. Жив він із матір’ю, Ганною Тихонівною. Батько помер, коли Дмитру було десять. Одружуватися не поспішав. Зустрічався зі скромною дівчиною Олесею. Ось купить квартиру, щоб привести туди молоду дружину, тоді й одружиться. Не діло двом жінкам товктися на одній кухні. Орендувати? Куди спішити? Та й матір не квапився залишати саму.
Отакий старомодний, за сучасними мірками, хлопець. Працював у сфері IT. Одного разу серед робочого дня йому подзвонила мати. Вона його просто так не турбувала. Якщо дзвонила, значить, щось незвичайне. І Дмитро одразу відповів.
“Сину”, — голос у матері слабкий, тремтячий. — “Я ногу зламала. Так боляче…”, — вона схлипнула, — “не рухнутися”.
“Ти де?” — Дмитро схвилювався так, що навіть зіскочив зі стільця.
“Біля нашого магазину «Рукавичка» лежу. Швидку вже викликали. Дзвоню, щоб сказати тобі, а то всяке буває…”
“Мамо, я їду!” — І Дмитро кинувся на допомогу.
Ще один дзвінок застав його вже в авто. Мати сказала, що везуть її до обласної лікарні. Дмитро одразу розвернувся і поїхав у інший бік. Коли прибув, матір уже відвезли до операційної. Декілька годин він просидів у коридорі в очікуванні.
“Приходьте завтра, коли переведемо з реанімації до палати”, — сказав хірург.
Сонце вже сідало, коли Дмитро вийшов із лікарні. По дорозі додому заїхав у магазин, щоб купити матері сік і фрукти. Вийшов із пакетом і помітив жінку, яка пройшла повз, хитаючись. Здивувався — пристойного вигляду, а явно п’яна. Дмитро дійшов до авто і знову глянув їй услід.
Та зупинилася, простягла руку, наче шукала опору, але не знайшла, захиталася й упала прямо на асфальт. Дмитро, не роздумуючи, кинувся до неї.
Поставив пакет на землю, присіВін нахилився до жінки, не чуючи запаху алкоголю, і раптом зрозумів, що доля дарує йому шанс допомогти незнайомці так, як колись хтось невидимий допоміг йому самому.
