— Мамо, тільки не кажи, що забула! — зіскрикнула Оксана, влітаючи в передпокій і скидаючи з плечей дорогу шкіряну сумку. — Ну, мам! Я ж попереджала тебе ще місяць тому!
Марія Іванівна повільно відвернулася від дзеркала, де поправляла сиві волосся. Руки в неї тремтіли, але погляд залишався спокійним.
— Про що ти, Оксанко? — тихо запитала вона.
— Як про що?! — Оксана шпурнула сумку на диван. — Про день народження Тараса! Завтра ж йому п’ятнадцять! А ти що, знову в хмарах літаєш?
— Та ні, пам’ятаю я… — Марія Іванівна сіла у крісло, склала руки на колінах. — Просто думала, може, не варто так голосно…
— Не варто? — Оксана зупинилася посеред кімнати, дивлячись на матір. — Це ж мій син! Твій онук! П’ятнадцять років! А ти кажеш — не варто?
Марія Іванівна зітхнула. Вона знала, що зараз почнеться. Як завжди, коли Оксана приїжджала до неї з онуком на вихідні. Донька завжди була такою — гарячою, вимогливою. А тепер, після розлучення, стала ще гіршою.
— Оксанко, заспокійся. Я все пам’ятаю. І подарунок купила, і торт замовила в кондитерській, — промовила вона втомлено. — Тільки ось думаю, може, він не захоче великого свята? Він у нас такий тихий став…
— Тихий? — усміхнулася Оксана. — Він підліток! Всі підлітки тихі з дорослими. Але це не означає, що свята не треба. Навпаки, треба показати, що ми його любимо!
З коридору донісся скрип половиці. З’явився Тарас — високий, худий, з непослухняним темним чубом і серйозними очима батька.
— Привіт, бабусь, — буркнув він і ковзнув поглядом по мамі. — Чого кричите?
— Не кричимо, а обговорюємо твій свято, — Оксана миттєво перейшла на сина, голос став солодкуватим. — Завтра ж твій день народження, сонечко! Бабуся торт замовила, я подарунки привезла…
— Та не треба мені нічого, — пробурмотів Тарас, сідаючи на край дивана. — Обійдуся.
— Як це обійдешся? — обурилася Оксана. — П’ятнадцять років! Це ж важлива дата!
Тарас знизав плечима й уткнувся у смартфон. Марія Іванівна подивилася на онука з тривогою. Щось із ним було не так. Вже кілька місяців він приїжджав усе більш замкненим, майже не розмовляв із нею, а з мамою взагалі відповідав односкладово.
— Тарасочку, а що ти хочеш на подарунок? — запитала вона м’яко.
— Нічого, — не піднімаючи очей, відповів хлопець.
— Я нічого? — Оксана сіла поруч із сином. — Може, новий телефон? Або комп’ютер оновимо?
— Мам, відчепись, — буркнув Тарас і встав. — Піду до себе.
— Куди до себе? — Оксана підскочила. — Ми ж тільки приїхали! Давай краще плани будувати, кого запросити…
— Нікого не треба запрошувати! — різко обернувся Тарас. — Зрозуміло? Нікого! Хочу бути сам!
— Але чому? — збентежено запитала Оксана. — Раніше тобі подобались свята…
— Раніше… — Тарас криво посміхнувся. — Раніше багато чого було інакше. А тепер не треба робити вигляд, що нас усіх так тішать ці ваші дні народження.
Він пішов, голосно хлопнувши дверима. Оксана залишалася стояти посеред кімнати, роззявивши рота від подиву.
— Що з ним? — повернулася вона до матері. — Він же раніше був таким веселим!
Марія Іванівна важко зітхнула. Вона бачила, як змінюється онук. Бачила, як він страждає від розлучення батьків, як метається між мамою та татом, як втомлюється від їхніх взаємних докорів.
— Оксанко, сядь, — попросила вона. — Поговоримо.
— Про що говорити? — Оксана нервово ходила по кімнаті. — Все ясно! Олег налаштовує його проти мене! Я ж знаю, як він це вміє!
— Тут справа не в Олезі, — обережно сказала Марія Іванівна. — Тарас просто втомився. Від ваших сварОксана гірко заплакала, зрозумівши, що найкращим подарунком для сина стане не торт чи гучне свято, а її спокій і готовність прийняти його бажання без умов.
