Степан ішов пероном, насолоджуючись ласкавим весняним сонцем. Сім років чоловік пропрацював на заробітках, валив ліс у глушині. Тепер, заробивши солідну суму гривень і накупивши подарунків матері та сестрі, він поспішав додому.
— Хлопче, куди прямуєш? Підвезу! — почув ззаду знайомий голос.
— Діду Іване! Та не пізнали мене? — зрадів Степан.
Старий приклав долоню до чола й, примружившись, пильно подивився на незнайомця.
— Та це ж я, Степан! Невже так змінився?
— Стьопка! Оце так зустріч! Ми вже й не сподівалися тебе побачити! Хоч би вісточку подав…
— Працював у такій глушині, що листи рідко долітали. Як наші? Мама, Оля — все гаразд? Племінниця моя, мабуть, уже до школи ходить? — усміхнувся чоловік.
Дід опустив очі й важко зітхнув:
— То ти й не знаєш… Лиха справа, Стьопка. Дуже лиха. Матері твоєї вже три роки немає. Оля в загул пішла, а потім і зовсім кинула Марічку та зникла.
— А Марічка? Де вона? — обличчя чоловіка похмуріло.
— Оля її взимку кинула, ми не одразу дізналися. Замкнула доньку в хаті та втекла. Через три дні моя баба почула галас, пішла провідати — а дитина стоїть у вікні, у сльозах, просить допомоги. Забрали Марічку. Спочатку до лікарні, потім у інтернат.
Їхали мовчки. Дід Іван вирішив не втручатися, лишивши хлопця наодинці з думками. За півгодини віз із конем зупинився біля занедбаного подвір’я. Степан дивився на зарості, не впізнаючи рідний дім. Очі затуманились слізьми.
— Не сумуй, Степа. Ти молодий, сильний — швидко лад наведеш. Знаєш що? Поїдь до нас. Відпочинеш, пообідаємо разом. Баба моя дуже зрадіє, — запропонував старий.
— Дякую, я додому піду. Ввечері зайду.
Цілий день Степан розчищав двір, а ввечері до нього завітали гості: дід Іван із дружиною — бабою Галею.
— Стьопусю! Який же ти став козак! Справжній гарбуз! — кинулася обіймати сусідку стара. — А ми вечерю принесли. Поїмо, а потім допоможемо у хаті лад навести. Як же добре, що ти повернувся!
— Чи не знаєте ви щось про Олю? Як так вийшло? Вона ж завжди була поряд дівчиною… — за обідом спитав чоловік.
— Ні. Нічого не знаємо. Не витримала бідолаха. Спочатку чоловіка втратила, потім матір… Занадто багато впало на крихкі плечі. Що з Марічкою робитимеш? Може, забереш? Рідний дядько, як-не-як, — запитала баба Галя.
— Не знаю. Спочатку лад у хаті наведу, потім поїду до племінниці. Подивимось, вона ж мене й не знає.
Через тиждень чоловік вирішив таки поїхати до міста, побачити Марічку. Дорогою Степан зайшов у магазин іграшок. Миловидна чорнява дівчина зустріла покупця теплою посмішкою.
— Допомогти з вибором? — запропонувала.
— Так. Я в іграшках не тямлю. Дайте, мабуть, ляльку для семирічної дівчинки та ще щось на ваш розсуд.
Дівчина швидко дістала гарну ляльку в коробці та настільну гру.
— Ось! Це те, що вам треба. Такі ляльки зараз у дівчачок наСтепан глянув у вічі Анні, почув, як серце забилося частіше, і вперше за довгі роки зрозумів, що найкращий подарунок у його житті — це не гроші, а родина, яку він знайшов так несподівано.
