Мені 56. І я ніколи не була заміжньою. Ні, я не стара панна. У мене є чудова донька, яка одружена, знає п’ять мов і працює у великій IT-компанії. А от чоловіка в мене не було ніколи. А донька, на жаль, так і не побачила свого біологічного батька. Ми навіть не знаємо, чи живий він.
Це було юнацьке захоплення. Він приїхав до Союзу з Італії по обміну — вивчав російську. Ми випадково зустрілися на якомусь заході в моєму інституті іноземних мов.
Раніше молодь знайомилася швидко, особливо студенти. Принаймні, зараз так здається.
Мене дуже гріло, що він італієць. Я досі, попри все, люблю Італію. Ми з донькою об’їздили весь «чобіт» — від Венеції до Апулії.
Не буду розписувати наш роман. Його, якщо чесно, й не було. Ми багато гуляли Києвом. Я показувала йому рідне місто, а він ніжно обіймав мене за талію.
Все сталося швидко, спонтанно і буденно. Коли я зрозуміла, що вагітна, мого палкого брюнета Лео з Террачіни вже не було в країні.
Мати тоді дуже підтримала, сказала, що ми не маємо права відбирати життя, бо воно дано згори. А тато так взагалі був неймовірно радий, хоча мені щойно виповнився 21.
Мені дуже пощастило з батьками, а донечці — з дідусем та бабусею. На жаль, їх вже немає, але пам’ятатимемо їх завжди.
Ось, згадала минуле. Тепер про теперішнє. Навіть не знаю, навіщо пишу це, але мені подобається читати коментарі.
Багато хто описує схожі ситуації, а іноді трапляються й цікаві думки.
Загалом, півроку тому я познайомилася з чоловіком. Кумедно, але наше знайомство почалося з конфлікту. Ми стояли в черзі в касу, він за мною.
Коли пробивала продукти, згадала, що забула каву. Магазинчик біля дому крихітний, кава — під рукою, але все ж треба відійти. І ось цей чоловік у круглих окулярах так розлютувався, що я подумала — зараз вдарить.
Не вступала в суперечку. Мовчки оплатила покупки і пішла. Чую — за мною хтось біжить. Озираюся, а це він, той самий хам. Тільки тепер усміхається, а в руках — шоколадка.
Підбігає, зупиняє мене і благає пробачити його поведінку. Каже, останнім часом дуже перетрудився — нерви зовсім розхристані.
Я посміхнулася. Отак і познайомилися.
Виявилося, що ми майже сусіди. Він у розлученні, має двох дорослих дітей і свою квартиру. Працює в одному з київських музеїв.
Дуже розумний, інтелігентний і гідний чоловік. Після півроку знайомства він зробив мені пропозицію і запропонував жити разом.
Я погодилася. Не знаю чому. Можливо, хочу закрити свій гештальт і стати дружиною. А може, просто набридло самотнє життя. Донька вже доросла — у неї своя сім’я, ось тільки онуків досі нема.
Чи, може, я хочу щось собі довести. Але, мабуть, це вже й неважливо.
Ось тільки проблема. Як тільки заяву про шлюб подали до ЗАГСу, а майбутній чоловік переїхав до мене, я відчула напругу.
Розумієте, я багато років жила сама. У мене сформовані звички, і, як виявилося, змінювати їх не хочеться.
Наприклад, мій майбутній чоловік жахливо хропе. А я й так погано сплю, а під його храпіння — взагалі не закриваю очей. Мені потрібна цАле одного вечора, коли він приніс додому мій улюблений торт із солоною карамеллю, я зрозуміла, що його носки на підлозі — дрібниця поруч із цим гарячим кавуном щастя.
