У мого чоловіка просто чудова родина. Його батьки, хоч і мають доньку, мене прийняли як рідну.
Свекруха в мене — дуже мудра жінка. Ми з нею ніколи не сварилися, навіть через дрібниці не сперечалися. Вона вміє робити зауваження так чемно, що я завжди сприймаю їх з розумінням.
Сестра чоловіка вийшла заміж давно, але перших онуків батькам подарували саме ми. Їхня донька хотіла спочатку пожити для себе, до дітей не була готова.
Батьки чоловіка дуже люблять наших дітей. Частують їх подарунками, дбають, щоб вони були щасливими.
Мати чоловіка часто зітхає і каже мені:
— Ну коли вже Соломія народить нам онуків? Їй уже тридцять — пора б і задуматися!
І от сталося довгоочікуване — Соломія завагітніла. Усі раділи цій новині. Навіть моя маленька донечка чекає на кузена або кузину.
Але потім стався один випадок, який мене глибоко вразив.
Ми з сином гуляли в парку. До мене підійшла знайома, заговорила. Запитала, чи вже народила Соломія. Я відповіла, що скоро.
Тоді вона сказала:
— А як ти себе почуваєш? Ти ж розумієш, що тепер усе буде інакше? У батьків чоловіка з’явиться «справжній» онук, рідніший за твоїх дітей.
Я остовпіла:
— Як це «справжній»?
— Ну порівняй! Ти подарувала їм онуків від сина, а тепер буде дитина від рідної доньки.
Її слова звучали дико. Невже діти дочки — справжні, а діти сина — ні? Що за маячня?
Я все ж вірю, що після народження дитини Соломії нічого не зміниться у наших стосунках із родичами. Але ця розмова лишила в душі гіркуватий присмак.
Невже деякі бабусі дійсно поділяють онуків на «своїх» і «не своїх»? З часом я зрозуміла: любов не має ярликів. Головне — теплота серця, а не кров у жилах.
