З Надією у шлюбі ми прожили десять років. Працювали разом у лабораторії, тому багато часу проводили поруч. Коли вона сказала мені, що вагітна, я був на вершині блаженства. Так мріяв про дитинку, що навіть не міг висловити свого захвату.
Проте моя дружина була справжньою кар’єристкою. Вона не бачила себе в ролі матері. Надія мріяла про керівну посаду та фінансовий достаток. А коли під час вагітності почувалася зле, то відсторонилася від улюбленої справи. Тоді й зрозуміла — дитина перекреслить її кар’єру.
Донечка народилася вчасно. Дружину відразу накрила післяпологова депресія. Вона ненавиділа дитину. Хотіла залишити її в пологовому будинку та викреслити з пам’яті. Надія кричала на все відділення, що через доньку втратила цілий рік і відстала від колег.
Як кажучи, лиха п’ята на десяту. Коли мене підвищили, дружина розлютилася. Вона взагалі не підходила до донечки, навіть не годувала її. Довелося запросити психолога, бо я розумів — так не скінчиться добром. Заспокійливі давали ефект, але короткочасний. Дружина звинувачувала мене, що марнує молоді роки, а я за її рахунок піднімаюся по кар’єрних сходах. Більше того, Надія повторювала, що ця посада мала дістатися їй, а не мені.
Коли мене відправляли до Польщі відкривати новий філіал, я запропонував поїхати усім разом. Але Надія відмовилась. Подала на розлучення та пішла. Я виїхав за кордон із донечкою. Трохи згодом приїхала ще й моя мати, бо треба було доглядати за малечею. Надія повернулася на колишнє місце роботи і досі намагається довести усім, що варта більшого, ніж я.
Так, вона розумна й відповідальна, але сім’я — не її доля. Вона зрозуміє, що щастя не в кар’єрі, але буде вже пізно.
