**Щоденниковий запис**
Діти перестали запрошувати мене до онуки, найняли няню потай, щоб мені на очі не попадатись.
Власна донька навіть говорити зі мною не хоче. Навіть слухавку не піднімає. Вона переконана, що це я довела їх до розлучення. Хоча я ні в чому не винна — адже сама вона просила допомоги.
Олеся вийшла заміж у вісімнадцять. Познайомилась з Олегом, щойно той повернувся з війська. От і закрутилося кохання. Вона відразу кинула навчання, почалось лихоліття. Мої поради навіть слухати не хотіла. Зятя довелося взяти до себе, щоб не відправляти їх на оренду. Спочатку все було добре, і після весілля ми ладнали. Потім донька завагітніла і почала до мене чіплятися: «Готуєш, а мені погано». Я наполягла, щоб вони з’їхали.
Зі свікрами домовились допомогти з житлом для молодят, знали, що самі вони не потягнуть. Я дзвонила батькові доньки, сподівалась, він підкаже, як вирішити питання з квартирою. А він відрізав: аліменти сплатив і більше нічим не зобов’язаний.
Коли донька народила, я їй дуже допомагала. Весь вільний час проводила з онукою, щоб мама могла відпочити. Незабаром Олеся почала симулювати, навіть вигадувала хвороби, щоб перекласти на мене турботи.
Я часто відпускала їх на побачення, у кіно чи ресторан, вони навіть на десять днів у відпустку поїхали удвох. Мені подобалось доглядати за онукою, тому проблем не було. Звісно, я страшенно втомлювалась, але що не зробиш заради щастя дитини?
Коли повернулись з поїздки, я запропонувала зятю зробити ремонт. Він тільки лежав після роботи, хоча графік у нього вільний. Я привезла будматеріали і забрала онуку до себе на два тижні. Ще й робітників їм знайшла, щоб Олег не напружувався. Тоді на мене й посипались звинувачення. Бачте, йому не сподобалося, що я командувала. А що робити, якщо він ініціативи не проявляє?
Після ремонту наші стосунки зійшли нанівець. Діти перестали запрошувати мене, найняли няню, щоб я не лізла не в свої справи. Я, звісно, образилась, але на ювілей скликала всіх родичів. Донька з онукою прийшли самі. А зять навіть по телефону не привітав. Мені раптом так болісно стало. Я ж їм допомагала, ремонт оплатила… Невже я заслужила таке ставлення?
Зять накричав на мене, мовляв, я вже замучила його своїми вказівками. Що він господар у своїй хаті і бачити мене не хоче.
Не знаю, можливо, я дійсно перестаралась із допомогою, але ж хотіла як краще. Тепер донька постійно свариться з чоловіком і звинувачує в цьому мене. Плаче в трубку, виливає образи. Виявляється, зять уже й про розлучення думає. Онуку мені взагалі не показують, навіть голосу її по телефону не чую.
Я ж жила для них. Що тепер робити? Чому вони мене так ненавидять?
**Вивчене:** Добра намір ще не гарантує щастя. Іноді допомагати — значить просто не заважати.
