Я дивилася на квитки в очікуванні, але вони не змінювалися.
«Один бізнес-клас… для Тараса. Один для його мами, Наталки. Три економних квитки… для мене та дітей».
Спочатку подумала, що це помилка. Може, він не ту кнопку натиснув? Може, система авіакомпанії зламалася? Але ні – коли я запитала Тараса, він посміхнувся, ніби так і треба.
«Кохана, у мами проблеми зі спиною, – пояснив він. – Та й я хотів їй скрасити політ. А вам із дітьми буде цілком норм у економі. Це ж лише вісім годин!»
Я відкрила рота, але слова застрягли. Ми ж копили місяцями на цю родинну подорож до Кракова! Мала бути казка – перша закордонна поїздка з нашими дітьми: Софійкою (6) та Яриком (9). А тепер нас просто поділили на класи?
Глянула на дітей. Вони були занадто схвильовані, щоб помітити мою напругу, балакали про Вавель і солом’яні коники. Я примусила себе посміхнуся і проковтнула комок у горлі.
«Гаразд, – тихо сказала. – Якщо ти так вирішив».
Літак був переповнений. У економі сиділи тісно, Софійка заснула, поклавши голову мені на коліна, а Ярик ворушився біля вікна. А тим часом я уявляла, як Тарас із мамою там, упереді, потягують шампанське, витягнувши ноги, у шумозаглушувальних навушниках.
Я почувалася маленькою. Не лише фізично – емоційно. Забутою. Ніби післямною.
Коли приземлилися, Тарас зустрів нас біля багажу, свіжий та бадьорий.
«Ну що, не так уже й погано?» – сказав він, підносячи мені теплий капучино, ніби це мало щось виправдати.
Не хотілося влаштовувати сцену в аеропорту, тим більше перед дітьми, тож я лише кивнула. Але всередині щось перемкнулося.
Решта подорожі була, м’яко кажучи, дивною.
Тарас із мамою відвідували кав’ярні та антикварні лавки, а я водила дітей до музеїв та дитячих майданчиків. Спочатку намагалася їх запрошувати.
«Сьогодні йдемо до замку Вавеля – приєднуєтеся?»
«Ох, дитинко, ми вже забронювали столик у ресторані «Под Золотою Гусочкою», – відповіла Наталка, потрохивши мою руку, ніби я її помічниця, а не невістка.
А Тарас? Він лише знизав плечима.
«Нехай мама розважається. Ви з дітьми своє робите, а ми своє».
«Своє»? Хіба це не сімейна подорож?
Ввечері я почала вести щоденник, записуючи кожен раз, коли почувалася зайвою. Кожне рішення Тараса без мене. Кожен раз, коли його мама вказувала, як меня виховувати дітей. Кожен момент, коли почувалася ніби наймана нянька, яку взяли з собою з милості.
На зворотньому польоті Тарас і Наталка знову літали бізнесом. Цього разу я навіть не питала. Лише посміхнулася бортпровідниці, сіла з дітьми і дала мовчанню говорити замість скарг.
Але посеред польоту трапилося неочікуване. Ярику зробилося погано. Через турбулентність він блював на себе та крісло.
Я метнулася за серветками. Софійка почала плакати, бо їй теж зробилося неприємно. Я одною рукою тримала пакет, другою гладила Ярика по спині і намагалася заспокоїти доньку лише словами.
Бортпровідниця допомогла, але прибрати все вийшло не одразу. Очі пекли від втоми, а на футболці залишилися плями від апельсинового соку та чогось, що я не хотіла розпізнавати.
Раптом я побачила Тараса біля шторки, що відділяє бізнес від економі. Він зазирнув, побачив хаос і… повільно відступив.
Жодного слова. Жодної пропозиції допомогти. Просто пішов.
І в ту мить я зрозуміла: це не просто про подорож. Це про пріоритети.
Повернувшись додому, Тарас із запалом розповідав, якою «неймовірною» була поїздка. Викладав фото з мамою в кафе з підписом «Найкраще – родинний час». Жодного фото зі мною чи дітьми.
Спочатку я мовчала. Потрібен був час. Щоб обдумати. Щоб переІ тоді одного ранку, готуючи каву, я просто сказала: “Знаєш, Тарасе, наступного разу я теж хочу літати бізнес-класом — чи то з тобою, чи то без тебе”.
