Я думала, що знайшла своє щастя…

Відчула, ніби заміж пішла…
Поки Марічка розраховувалась за купівлі, Богдан стояв осторонь. Коли ж вона стала складати продукти у пакети, взагалі вийшов на вулицю. Вийшла з магазину Марічка й підійшла до Богдана, що палив.
— Богдане, візьми пакети,— попросила вона, простягаючи чоловікові два важких торби з продуктами.
Богдан глянув так, наче він щось протизаконне мав зробити, й здивовано спитав:
— А ти що?
Марічка розгубилась. Що значить це «А ти що?»? Та й навіщо таке запитувати? Чоловік повинен підтримати. Нечесно ж йти жінці з тягарем, а мужчині поруч гуляти легким кроком.
— Богдане, вони ж важкі,— відповіла вона.
— І шо? — вперто відмовлявся Богдан.
Бачив, що дружина вже сердиться, але йому принципово не хотілося їх нести. Він швидко пішов уперед, певний, що вона не встигне. «”Візьми торби”? Невже я парубок? Чи хлопець під пантофлем? Я — чоловік! Сам вирішу, що робити! Ну нічого, сама понесе, не підірвесь!» — думав Богдан. Настрій у нього був такий — навчити дружини слухняності.
— Богдане, куди пішов? Забери пакети! — ледве не плачучи крикнула йому вслід Марічка.
Торби справді були важкими, як каміння із снів. І Богдан знав це, бо сам поклав у кошик більшість продуктів. До хати недалеко — хвилин п’ять пішки. Та з тягарем шлях здавався довгим.
Марічка йшла додому, ледь не ридаючи. Сподівалась — це жарт, і він от-от повернеться. Ні, вона бачила, як він віддалявся все далі. Хотілося кинути ці пакети, але вона як в тумані тягла їх далі.
Дійшовши до під’їзду, сіла на лавці, не маючи сили йти. Хотілося плакати з образи й втоми, але стримувалася — плакати на вулиці соромно. Та й змиритися з цим не могла — він не просто образив, а й принизив. А пам’ятала, який уважний був до весілля… І начебто чоловік розумний, але свідомо так учинив.
— Здоровенька, Марічко! — голос сусідки вивів із задуми.
— Добридень, бабусю Маріє,— відповіла їй дівчина.
Бабуся Марія, Марія Іванівна, жила нижче й дружила з Марічкиною бабусею, поки та жила. Марічка знала її з дитинства й ставилась як до рідної. Після бабусіної смерті, коли дівчина стикалася з життєвими труднощами, сусідка завжди підтримувала. Одержувати допомогу було ні від кого більше — мати жила в іншому місті з новою родиною, та й тата свого вона не пам’ятала. Єдиною близькою людиною завжди була бабуся. А тепер — бабуся Марія.
Марічка без вагань вирішила віддати всі продукти сусідці. Хіба даремно їх таскала? Пенсія у Марії Іванівни скромна, а Марічка часто її частувала солодощами.
— Підемо, бабусю, проведу до хати,— сказала Марічка, знову піднявши тяжкі пакети.
Піднявшись у квартиру сусідки, Марічка залишила торби з продуктами, сказавши, що це для неї. Побачивши там оселедець, печінку тріски, консервовані персики й делікатеси, що вона любила, та не могла дозволити, бабуся Марія так зворушилася, що Марічці навіть ніяково стало. Поцілувавшись на прощання, вона піднялась додому.
Та тільки ввійшла, чоловік вийшов із кухні назустріч, щось жуючи.
— А пакети де? — н
Двері за ним несподівано перетворились на товстий пластиковий відлив, немов гідроізоляція від його марних спроб стукати, а незворотність у Катерининих очах відбивалась у водяній кулі згубної надії, в яку він вже не міг кинути навіть камінчика жалю.