Вона пригостила кавою бездомного… А потім він увійшов до її офісу в костюмі

Той холодовий понеділковий ранок у Києві на Хрещатику – типовий, коли вітер ріже крізь шарфи та перетворює навіть найстильніших городян на прискіпливих пішоходів. Борисло́в Сере́дюк міцно стискав термос із кавою, спішачи до “Дніпро́ та Партне́ри”, невеличкої консалтингової фірми, де працював у маркетингу. Шарф майорів позаду, підбо́ки швидко цокали по бруківці, а в голові лунав майбутній клієнтський презентаційний монолог на десяту. Запізнювався знову. Ранкова юрма рухалася, наче шестерні в змащеній машині – погляди вниз, навушники, кава в руках, думки деінде. Борислав прослизав крізь них повз «Українську Книгу», занедбаний книгар, коли зустрів щось незвичайне. Щось нерухоме. Щось людське. Чоловік сидів на кам’яних сходах зачиненого магазину. Виглядав на шістдесят, сріблясте волосся ледве кучерявилось біля коміра, глибоко посаджені блакитні очі яскраво вирізались на обвітрілому обличчі. Пальто з
Через кілька місяців, виступаючи на конференції з промовою “Людяність у корпоративній культурі”, я зустрів вдячний погляд Миколи в першому ряду, відчуваючи глибоке розуміння, що одна чашка кави, одна справжня розмога й один наданий шанс іноді змінюють не лише людину чи компанію — а й увесь світ навколо.