– Лесю, ти що, зовсім глузду позбулася? – Маріанна лупанула долонею по столику так, що чашки дзенькнули. – Він же тебе, як стару ганчірку, використовує! Сьогодні потрібна, завтра не потрібна, післязавтра знову знадобилась!
– Марічко, не розумієш ти нічого, – втомлено відповіла Леся, розмішуючи цукор у каві. – Сашко зайнята людина, у нього бізнес, постійні зустрічі. Коли знайдеться вільна хвилинка, тоді й побачимось.
– Та плюнь ти на його бізнес! – подруга аж почервоніла від обурення. – Тобі вже тридцять шість, Лесю! Скільки можна бути запасним варіантом?
Леся поморщилася. Вічно Маріанна рубає правду-матку без тіні сорому. І хоч не посперечаєш – каже слушне. Але слушність ця така колюча, краще б її й не чути.
– А що мені лишається? – тихо запитала вона, дивлячись у вікно кав’ярні. – Красунь навколо як у лузі квітів, а я… звичайна. Але ж зручна. Не сварюся, не вимагаю, не капризую.
– Господи, та послухай же себе! – Маріанна схопила її за руку. – «Зручна»! Ти що, ковдра, чи що? У тебе вища освіта, гарна робота, власне житло. Ти розумна, добра, вірна…
– Тільки не красива, – перебила Леся з гіркою посмішкою. – А чоловіки спершу очима обирають, ти ж знаєш.
Маріанна сіла на своє місце, хитаючи головою. Двадцять років дружби, а подруга й досі не вірить у власну цінність. Ще з університету так – завжди в тіні яскравих дівчат, завжди готова підлаштуватися, вгодити, не заважати.
– Пам’ятаєш Олексія з інституту? – несподівано спитала Леся.
– Ну пам’ятаю, – занепокоїлася Маріанна. – А що?
– Він мені жахливо подобався. Три роки за ним ходила, як тінь, конспекти давала, на семінарах рятувала. А він навіть не помічав. Зате як з’явилася та… як її… Орися Галан, одразу почав бігати за нею.
– Так це ж була собікім сто літ тому! – скрикнула Маріанна.
– А для мене, ніби вчора, – Леся сумно посміхнулась. – Тоді я зрозуміла головне правило: красиві отримують усе відразу, а решта мусять бути корисними. Зручними.
– Лесю, та ж цей Олексій… Що з ним сталося? Пияка й невдаха! А твоя красуня Орися тричі заміж вискочила й тричі розлучилась. Де вони зараз, а де ти?
– Вони живуть, – тихо відповіла Леся. – А я пристосовуюся.
У цю мить задзвенів телефон. Леся глянула на екран і миттю пожвавіла.
– Ало, Сашку? Так, я вільна. Звісно ж, приїду. За годину? Гаразд, чекатиму.
Маріанна з жахом спостерігала, як обличчя подруги змінюється – з’являється якась дитяча радість, готовність бігти за першим покликом.
– Лесю, не треба, – прошепотіла вона. – Скажи, що занята.
– Не можу, – Леся вже збирала сумку. – У нього лише дві години між зустрічами. Ми так довго не бачились.
– П’ять днів тому бачи
І найдивовижніше — вранці вона прокинулась із посмішкою та почувалася легко, немов Катря з дитинства, що нарешті зняла незручні туфлі після школи й побігла босоніж по траві до річки — без дозволу, без “треба” й без жодного Сашка в голові.
