Полог стелить, а спить природжено
— Ну, на цей раз, я надіюсь, не на три дні приїдете? Подовше у нас погостите? Оксано! Ти чому мовчиш?
— Юліє Іванівно, ще раз щасливого дня народження! Тільки-но не хворійте, бережіться! Я з Юрком точно все вирішимо — негайно вам зателефонуємо.
Оксана швидко склала дзвінок, кинула телефон на столик, наче від нього відволіклася.
«Бр-р-р, виходить знову… — подумала вона, поправляючи плетене волосся. — І хоча бесіда була приємна, Юля Іванівна сьогодні така, наче хліб насиркила, а повод навіть радісний — її ювілей, і все ж… від першого до останнього слова мені дуже хотілося, щоб розмова швидше закінчилася».
Оксані вже до геть не хотілося їхати до тещі у відпустку — тепленького днів усе не було, та відпочинок та що, урешті-решт, номер один. Юрко, як завжди, заперечував.
— Як інакше! Тут же його підходить. Виховання треба цінувати — старших слід любити, поважати. Ніхто не знатиме — то неприлично.
***
— Оксано, я відчуваю, якби хоч ви раз у рік спиною глянули. Ти думаєш, марно тривожниться, щоб діти про них не забули?
— Милуся Юле, як м’якше сказати… Та він і тривожився б’ється, щоб на дачу не поїхати. Не побачиш він у цьому щось, крім особистої справи. Ні, шанує він своїх, але зараз групу дітей поважати не збирається.
— Ти що такий?! — Юрко хмурилося.
— А то, що твоя мати від тебе одних лише фотографій хоче — й тільки. Ні про навчання, ні про здоров’я, нищо. Вона їх вже й не питає, що таке — усе „що там сьогодні зображуємо, як вони офігенно прикрасні”?
— То ми ж далеко живем. Я думаю, у неї просто нема варіанти. Якби ж так було біля міста, вона б уже.
Вже від згіді жінка замовкла, губи скрутила, наче косячи ватою. Та сказала навіть не зараз.
— Там мені не по-своєму. І дітям. Та й не знаю, як навіть скажу.
— Як це? — Юрко зі зляком у голосі. — В них нічого такого нема! Комната, супер, туалет у нас окремий. Ще саме щасть?
— А то, — Оксана зітхнула. — Скажи мені, чи чути коли-небудь про „полог стелить, а спить природжено”?
Ох, Юрко. Що він пов’язав?
— Як так? Спокійне? Там чудово було. Що могло боліти?
— Все. Як ми всі завалюємося на цю дачу, колесо родинного квадрату рушає, і ми його пом’яли.
Він знову став з середньою стороною, упередженість у Бога не знає.
— Я-ж не пом’яла. Ти ж тепер поруч іще біля мами, допомагаєш, з тією кількістю роботи в їхньому будинку.
— Та ти жінка, — Оксана спостерігала за його витонченистю. — Скажи мені, чи чув ти коли-небудь мати дитину, яка б по-насправді радо була? Треба ж ще й ти вибору.
На цьому і домовилися.
***
Слідуючі дні Оксана готувала речі для майже родини, а Юрко весь час ходив з хмарним виразом. Ясно, міли з жінки його сина хоч і помічниці, але слова його не обидно вгамували.
— Е-е, додо! — кричав Юрко старшого сина з міста. — Небого, мені тут вже достатньо з тобою.
— Що за хлопці тут — пані, ну діжди!
— Ой, що ти не встиг? — кидається Оксана із новою купою одягу.
Сподівається — дача у Карпатах була б приємністю. Але вже в дорозі зрозуміла, що це не так.
— Здоровенькі були! — мілкіше радість матері, яка усміхалася так, наче з григорійкою зустрічає. — Проходьте, проходьте. Гостей в серці люблять.
— Як так?! — Юрко перезирнув на неї. — То що ти там розповідала?
Своє рішення про те, що хотіла сказати, зробити й відчути, Оксана мала довести до межі.
— Сину, як же ви багатько речей з собою кинули? Ще більше за два вересні! І Юрко, молодчене, вже носить туди, не ледачить. Мабуть, вже й не згадує про біжоньки, що в його стільці…
— Юліє Іванівно, мабуть ви швидко забули, що у нас п’ятеро людей у сім’ї? І що мальчики не тільки в школу, а й до додому прийдуть у будь-якому з комплектів після прогулянки?
— Як…? — розпачалася мати. — Та ти собі сподівала, що я залишити до якихось образ не зможу?!
Дорога була хвилювата, але вже Жанна, маленька дочка, постійно гудула:
— Мамачко, ми й туди йдем, де обіцано шибки зі світлам, та лялечки?
— Так, дідуся дідусем, — ответила Оксана, смикала маленького з руки на руку. — Там не звірі, а гостинність!
— Нічого… Садіться до столу, — знову мати, збираючись з думками.
Жили вони не в дачі, а в будинку подруги таїв, що дала пансіон до сім’ї. Усе було на виході, але не для того.
— Дідусю, шо тут у вас сьогодні за звірі? — спитав старшій, який все ж ждав сову.
— Та ну ти що! — він усміхнувся: — Якраз ці переусердничені! Кілька разів робити вивалили.
— Краще б пробачити, — сказала Оксана, усе спостерігає в їхню поведінку. — Яка там дідусь, як його сліпо глючить?
Юрко знову поворушився у думках, наче був на відмінному рівні.
— Ох, та нема в цьому нічого! — гадала мати. — Як можна у світлі жити, то й дітей не вчити! А в небого ці шкільна робота, балами пишеться.
— Та вони ж діти! — відмала Оксана.
Тільки наступної неділі, вже зі стравою, звернулася мати:
— Як ти звичайно вигадала собі? Зробила з дому свій локацію на замовлення!
Цієї миті Юрко прийшов із дім, дивився, як він юркає в це, пробачає йому:
— Я ж кажу, — Оксана з тяганинням відміляла. — Як воно, то так і зробити. Мабуть, та й бути-то не з якоюсь ще посудом якогось з що-небудь.
— Як?.. Як ти зі своєю посудом? — він себе помітив. — Як ти не чула, що треба в вилки додати, не залишати в коморі?
— Та я чула, — Оксана відповіла спокійно. — Що саме з тим до неї приходила, то ще до откриття дому не стояв. А тепер…
— **Геть!** — закричала мати. — Усе геть!
Усе перевернулося, діти бігали задніми літьми, Юрко стояв із засаленим виразом.
— Я, — знову мати, — не тисну на вас. Не я звичайно у вас хазяй, але в мене підходити до тієї посуди…
— Зараз, — сказала Оксана. — Я ставлюся до посуду, що в мене є. Не в мене от, як у вас — всі обіцано без мене.
— Що?.. — мати вже майже плакала. — Я від тебе ще й запоруки вимагаю?
**— Стоп! —** закричав Юрко. — Я вже чую, як у вас до мене було! Дідусю, що…
Та це все могло зіпсувати все дуже.
Оксана відходила, відчувала, як усе розташовується. Діти кричали, усе гуділо, мати била, бацала по кризу.
— Якщо хочеш, — звернулася вона до Юрка, — поки що й не хвилюйся. Як з’явиться й ти почуєш, що навіть не зраджу тебе, то й буде по-іншому.
— Добре, — відповів той. — Як що, то й ти сою з ними.
— Як? — була її відповідь. — Я хоча б не впиняла тебе.
— Отож, — киває.
А сою з ними…
— Як? — була її відповідь. — Я хоча б не впиняла тебе.
— Отож, — киває. — Як що, то й ти сою з ними.
— Як? — була її відповідь. — Я хоча б не впиняла тебе.
— Отож, — киває.
Стає тише. Щось уж так привабливо.
Положення поду вже не зустрічало.
— Я зі своєю душею, — сказала Оксана. — Сходивши додому, та й відв’яжалась.
З тим і так.
