Туман, подобно савану, плутав над річною гладіню. Оксана Миколаївна сиділа на підворітті дачного дому і вдивлялася в проміння сонця. Ніби кожну весну, вона ждала цього моменту – тиші, прохолоди, запаху костра з сусіднього дому. Пройшло стільки років… Це було останнє літо.
– Бабулю, чому ти не спала? – Катерина, онучка Оксани Миколаївни, зустрічала сон на порозі дому, потерпаючи оку.
– Сподіваюся, – буркнула бабуся, – іди тут, подивись, яка краса.
Катерина плюхнулася біля неї, спираючись плечим аж до грудей. Їй було 14, і звично для цього віку, вона лякалася встувати тут, де літом тією думко – продаж дачі.
– Бабулю, а що, як ти передумаєш? – запитала ніби вже тисячу разів.
– Дівчинко, я б хотіла, але… мої руки вже не ті, хребет не той. А грошових коштів на робітників нема. Ділянка заростає, дом вимагає ремонту.
– А ми з татом можемо допомогти, з мамою… – промовила подивлено.
– О, твої батьки – вони весь літній відпустки зв’язані з працею. І навіть фігурацію провести вони хотіли на телесмартфоні.
– То не так! – вигукнула Катерина. – В минулому році татко мав фронтівку!
– Ма-ва, – засли главна, – а потім три дня лікував себе, і обіцяв більше ніколи не братися за молоток. І мати твоя здатна вирвати час тільки на пару вихідних, засоби виростити, а до вечора знову коливається руками.
– Але…
– Нема але, – м’яко перервала Оксана Миколаївна. – Я вже вирішила. Це мое останнє літо на дачі. Пускай і твое теж буде особливим. Нехай ми не скорботимо, а зробим ці дні незабутніми.
Оксана Миколаївна ніжно погладила онучку і почала вставати.
– Піду поставлю каву. Сьогодні багато роботи – до нас приїхав дядько Степан і тітка Тетяна.
Катерина оживилася. Прихід родичів завжди приносив нові історії, смачні обіди, а ще ім’я тітки Тетяни було захоплююче для молодої душі.
Трохи пізніше дача постала в почутих голосах і сміху.
– Оксано, зібрала ми мандрівку! – гаркнув дядько Степан, вносячи коробки. – Три сорти томатів, як ты просила.
– Що їй з нею, як дача продається? – ворковувала Тетяна.
– А ось літними мандула з німи! – засміялася Оксана Миколаївна, обіймаючи гостей.
– Жаль, що продавати, – засумнівся Степан. – Тридцять років тут, багато різдвяних вечорів, шашликів, які ви жарили…
– Ти, коханий, не починай, – зупинила бабусю Тетяна. – Ми вже стільки разів обговорювали це. Ліпше скажіть, куди ящики ставити?
Поки дорослі покладали коробки, Катерина бродила по ділянці, торкалася кожного куща, як щоб прощалися. Старе яблуневе дерево, з якого вона зліз трьох років тому і вперла собі руку. Кущі смородини, де вона і восьмий дядько Сашко приховувались, аж до болю. Покосована мандрівна будка, куди було заборонене, але вона все одно лазила. Кожен закуток був напитий воспомінням.
– Ей, мрійницю, – окликнула її Тетяна, – іди допомагай картошку чистити!
За столом розмовляли про все. Степан розповідав про сусіда, котрий виводив перо вночи, Тетяна розповідала про нові дієти, а Оксана Миколаївна нагадувала, як вона з чоловіком Костянтином перший раз побачила дачу.
– Раніше тут такі зарості були, – казала вона, нарізаючи огірки. – Костянтино, моя мета, небесна, скоріше сказав: „Оксано, це наша ділянка. Тут буде дом, там – сад, а вон там, біля ріки, варити чай повинні багаторазово“.
– А варити чай так і не почали! – зазначив Степан.
– Не могли, – зітхнула Оксана Миколаївна. – Всім здавалося, щоє час. А потім його закінчиться. І потім не стало. А тепер… і дачі скоро не буде.
Всі замовкли. Тільки шурхали пилища під стіною.
– Ну, так хто викупник? – спитала Тетяна.
– Молодя, з маленьким дівчином, – відповіла Оксана Миколаївна. – Мені подобаються. Вони хочуть жити постійно, міську хату здавати, а самі на природу. Чоловік – програміст, може робити поєднано.
– І коли робота?
– У серпні. Приїждали, переглядали, гарантію передали.
– Але що, як вони передумають, – говориту Катерина.
– Не передумають, – з сумною посмішкою відповіла бабуся. – Вони вже планують, і проект змін показували. Тут буде нове життя.
Після обіду чоловіки попендали стирання дерева у хаті, а жінки залишилися на кухні, зберігаючи ягоди для зимовки.
– І куди ти всі ці банки покладеш? – запитала Тетяна, засувавши бочок з компотом.
– Зможу поділити, – просто відповіла Оксана Миколаївна. – Тобі тут, бабам, сусідам. Одинокому мені не з’їсти.
– По, може, справжньо, не продати? Мы б з’єдналися на будівництво…
– Тетяно, – перервала бабуся, – ми це обговорювали. Я прийняла рішення. Це не лише про гроші й мої сили. Пора випустити минуле. Тристами років ми з Костянтином були щасливі, потім я знову десять років тут приїжджала, щоб почути його присутність. Але… тепер потрібно йти далі.
– І куди ти йтимеш на восьмому десятку? – загадково закинула Тетяна.
– А ти що сама побачиш, – посміхнулася таємничо Оксана Миколаївна.
Ввечері, коли сонце почало відходити до заходу, усі зібрались біля старого яблуневого дерева. Степан запалив мангал, Тетяна додала м’ясо, а Катерина разом із батьками разом ставила стільці навколо стола – великого пня, який давно був уживаний.
– Дача без шашликів – це не дача, – провозгласив батько Катери, відкриваючи бутілку вина.
– Давайте тост, – підняв келих Степан, коли всі сіли. – За нашу Оксану Миколаївну, яка створила це місце, вклали душу і зробила її родиною для кожної з нас!
– За бабуся! – підняла склянку сік Катерина.
Розмова тяглася не поспішно, як річка біля дачі. Воспомінання змінювалися жартами, жартами – новинами, новинами – планами.
– А ви знаєте, в чому тут жили до нас? – неочікувано запитала Оксана Миколаївна.
– Нічого не було, – махнув рукою Степан. – Лише зарості.
– Ні, – покрутила чоловіка Оксана Миколаївна. – Коли ми купили ділянку, я знайшла в заростях старі покладки. Кілька з них у старому куточку. Я розпитувала старих мешканців, і одна бабуся, тоді 90-річна, розповіла, як до війни тут жила сім’я лісника. В них була три дітей і великий будинок. А потім почалася війна, чоловік пішов на фронт і не повернувся. Жона з дітьми якесь час ще тут були, а потім виїхали до родичів. Дім поступово зріс, залишилися лише заснування, які потім зростали.
– І ти нам ніколи про це не розповідала? – здивувався Степан.
– Я здавалося, що це місце має власну історію, власну душу. І я боялася, що як розкажу, ця історія стає лише словами, а не таємницями. А тепер… тепер можна розповісти. Тепер почналася нова історія.
За розмовами не помітили, як темніло. Зірки виглядали на згущу, ніби хтось дрібно розкидав срібло.
– Помітала, як ми лежали тут з тобою і лічили падаючі зірки? – мріянно говориту мама Катери.
– А давайте тепер ляжемо? – порадила Катерина.
– А хиба, ти ж бо осідь уже впала, – сміхнулася Тетяна.
– А я маю ідею, – піднілася Оксана Миколаївна. – Ідіть до дому, я вам щось покажу.
У старому підсобному приміщені, під шаром пилу, вона знайшла великий пакоць.
– Що це? – думала Степан.
– Тепер побачите.
На полі під будиночком Оксана Миколаївна розгорнула пакоць. Виявилось це був широкий полосатий пирівник.
– Костянтин купив, але повісити не змогли, – пояснила вона. – Лежав усі ці роки. А тепер час його використати.
Чоловіки прикріпили пирівник між двома берізками, і повідомилось присутні. На черговій зірці м’яко ладналися, періодично колуючись.
– Я знаю, про що хочу попросити, коли побачу падаючу зірку, – тихо говориту Катерина.
– І про що? – спитала розташоване від неї бабуся.
– Щоб нові господарі любили це місце так, як ми.
Оксана Миколаївна мовчки зажава руку онучки.
На наступний день, коли гості роз’їхалися, бабуся з онучкою остались одні. Було вирішено, що Катерина проведе з бабуся всю піврічню, допомагаючись збирати й пакувати речі.
– Представляєш, я знайшла старі фоторамки! – вигукала дівчинка, шукаючи на чердаку.
– Вони сюди, подивимось, – відповів Оксана Миколаївна, яка готувала вечерню вечерю.
Розселені на старому дивані, вони просвідливали пожовлілі сторінки.
– Це хто? – запитувала Катерина, показуючи на чуже обличчя.
– Це дядько Степан, брат твого дідуся. А це – наші сусіди, Огірки, вони давно періодично в місто.
Пролистную, вони дійшли до фото, де батьки Катери ще були маленькими.
– Ой, це ж тато! – сміхнулася дівчинка, показуючи худого хлопця з ушами.
– Так, це твий тато. Йому тут було близько 10, напевно.
– А це… це ж мама! – Катерина посилала рукою на дівчинку з косами, що стояла поряд. – Вони вже тоді були приятелі.
– Звично. Їх дачі були по сусідству. Вони разом росли, разом навчалися. Потім поженилися.
– Як романтично, – відбіла Катерина. – А у мене в собі ніколи не буде таких воспомінань про дачу. Як я росла, як зустріла свою любов…
– У тебе будуть інші воспомінання, – тихо сказала бабуся. – Може, навіть кращі.
– Не вважаю, – поморщилась Катерина.
Оксана Миколаївна зітхнула і закрила фоторамку.
– Знаєш, що я зрозуміла за своє довге життя? Немає стілець, немає ділянка землі. хате – це люди, це воспомінання, це пристрасть. І все це ми носимо в собі, куди щоб не поїхали.
– І куди ми поплиму? – іронічно запитала Катерина.
– Я – у новий будинок близько до твоїх батьків. А ти… ти будеш приїжджати ко мене на вихідні, і ми будемо приготувати твої улюблені вареники з яблуками, однак будемо йти в парк, розповідати історії. І, можливо, коли-небудь у тебе буде власна дума.
Дівчинка промовчала, але кріпко обіймала бабуся.
Літо явлено йшло. кожен день був живою дією: вирівняти клумби, політи квіти, зібрати ягідку, розділити стари казки. Але тепер кожне діяння здобуло особливий сенс.
– Бабулю, дивись, що я знайшла! – Катерина прибігла з подальшого куточку, тримаючи як-неже річ.
– Що це? – підозріло прищурилася бабуся.
– Не знаю, виграла копійками з того самого заснування, про яке ти розповідати.
Оксана Миколаївна взяла заснування – зроблено було старе металеве шухляд, засноване залієм.
– Інтересно, що всередині? – з щобицею просвітила Катерина.
Стомно відкрівши кришку, вони виявили всередині декілька пожовлілих фотографій і зів’ялений соломинці.
– „Дорога Ана, – почала читати Оксана Миколаївна. – Якщо ти знайшла це письмо, значить, я не повернувся з фронту. Врахуй, що я любить тебе цілком і думав про тебе кожну хвилину. Бережи нащадків і розкажи їм про мене…“
Голос Оксани Миколаївни подрогла, і вона не змогла продовжити.
– Це письмо від того самого лісника? – здогадувала Катерина.
– Що-що, – кивнула бабуся, передаючи письмо онучці. – Лише він, виглядає, не міг його відправити. Залишив тут, у хованці.
– І її жона ніколи не забула, що він писав не їй… – розмовляла Катерина.
– Хто відає, – задумливо сказала Оксана Миколаївна. – Може, він писав їй багато писем. А може, вона відчувала його любов і без слів.
– Що будемо робити з письмом?
– Я думаю, потрібно віддати його новим господарям. Пусть це буде частина історії будинку.
У серпні г ETA стояла непереносні. Дні продовжувалися повільно, ніби сама природа не захотіла втягатися від обитців старого дачного будинку.
– Завтра приїдуть покупці, підписати документи, – сказала Оксана Миколаївна на вечерю.
– Так швидко? – знесилена Катерина. – А я думала, у нас ще є час…
– Час продовжується неозиленно, люба, – посміля бабуся. – Але новий час також може бути красивим.
У останню ніч на дачі Катерина не могла спати. Вона вийшла на підворіття і сіла на сходні, прислухаючись до звуків вечору. Де-небудь удалі гавкнула сова, шелестіли листя, Щікотали пружини.
– Не спиш? – називна голос бабусі.
– Хочу запам’ятати все, – честно призналася Катерина. – Кожен звук, кожен смак.
– Я теж, – сиділа Оксана Миколаївна, відчуваючи навколо. – Знаєш, я довго думала, правильним цим поступаю, продаючи двилище. І пришла я до висновку, що так. Бо тут буде жити сім’я, тут будуть зростати діти, тут будуть чути голоси і сміх. А це саме те, що і потрібно будинку – бути живим.
– А як же ми? – тихо запитала Катерина.
– А ми ми будем жити далі. І, хто пам’ятає, як-небудь ти приведеш сюди своїх нащадків і скажеш: „Дивіться, тут колись була моя дача бабусі“.
На початок ранку приїхали нові господарі – молоде подружжя з маленьким сином.
– Доброго дня, ми дуже раді, що вирішили продати нам цей дачний блок, – посміхалася молодша жінка, обмацуючи руку Оксани Миколаївни.
– Вберіть його, – просто сказала пожила жінка. – Тут кожен закуток має воспомінання.
– Ми обов’язково будемо здійснювати сад, – пообіцяв молодий чоловік. – І, якщо захочете, ви завжди можете приїхати в гості.
– Дякую, – кивала Оксана Миколаївна. – А це вам, – вона передала шухляд з письмом. – Частина історії цього місця.
Коли всі документи підписали, а речі зібрали, Оксана Миколаївна в останню раз обійшла ділянку, прощальноюся з кожним деревом, кущем. Катерина ходила за нею, не приховуючи сліз.
– Бабулю, а помниш, ти казала, що йди далі? – запитала дівчинка, коли вони ще сиділи в автомобілі. – Куди ти збираєшся?
Оксана Миколаївна загадково посміхнулася.
– У мене є путівка в потяг до Криму. Давно мечта о відсьобі.
– Бабулю, але тобі ж… – Катерина змінювала.
– 87, – засміявся Оксана Миколаївна. – І що з того? Починаються подорожі. І знаєш, що? Ти поїдеш разом зі мною.
– Я?! – очі Катери ми таялися.
– Так. Я уже поговорила з твоїми батьками. Від цієї дачі у нас буде нове пригоду. Останнє літо на дачі – це лише початок нового шляху.
Машинка піднімалася, відвозячи їх від дачі, де минуло стільки років. Але в серцях Обидвох – Оксани Миколаївни і Катери – було не лише скорбота, але і радість ждучого прикрощів. Бо хата – це не стіни, а люди. І поки вони разом, вони завжди будуть там, де їх серця.
