Туман, подобно рушнику, плентився над річковою гладкістю. Оксана Михайлівна сиділа на дачному подвір’ї, поміж кленами, і дивилася на розсвіт. Для неї це було початком літа — тиш уранці, прохолода, перші промені сонця й запах живця з сусіднього двора. Скільки таких ранок вона бачила за свою життя — не порахувати. Але цей був особливим. Останнім.
— Бабулю, чому ти не спала? — Леля, внучка Оксани Михайлівни, зіркавши, вийшла на подвір’я.
— Глядела, — просто відповіла вона, — сходься сюди, подивись, яка краса.
Леля плюхнулася поряд, вперевши голову Оксані Михайловні на плече. Їй було чотирнадцять, але більшість її вік не хоче вставати рано, особливо вихідного. Але після звістки про продаж дачі почала цінувати кожен момент біля цього місця.
— Бабулю, а може, все-таки перепоміркуєш? — за зап’яте запитала Леля.
— Ситий, — грубо відказала Оксана Михайловна, — ти ж знаєш, я не можу утримувати дачу. Мої руки вже не такі, спина не та, а кошти на потой — немає. Ділянка заростає, дім потребує ремонту.
— А ми ж можемо допомогти, з таточком, з мамою… — почала вона.
— О, твої батьки все літо на роботі. Дав навіть відпустку — за телефонами, у постійному зв’язку з офісом.
— Не правда! — рвучко відповіла Леля. — З минулого року таточок живк!
— Живк, — погоджилася Оксана Михайловна, — потім три дні лохкав спину й пообіцяв більше ніколи не братися за молоток. А твоїй мамеці й так вирватися — на пару вихідних, пом’яє грядки, а до вечора еле ще руки скрутити.
— Але…
— Жодних але, — м’яко її припинила бабуся. — Я вже рішила. Це моє останнє літо на дачі. Щоба й твоя було особливим. Давай не сумую раніше, краще проведімо дні так, щоби запам’ятати навін.
Оксана Михайловна ніжно погладила подітку по голові.
— Піду поставлю чайник. Сьогодні багато справ — до нас їдуть дядько Дмитро з тетяною Тетяною.
Леля повеселилася — приїзд рідних завжди означав історії, смачне обід і змогу побувати з тетяною Тетяною, яка за п’ятдесят років молодіше розуміє нове покоління краще, ніж багато однолітків дівчинки.
До полудня дачний будинок наповнився голосами рідних.
— Оксано, вивезли ярчинки! Три сорти помідорів, як попросила, — гучно оголосив дядько Дмитро, приносячи коробки.
— На дарма їй ярчинки, як дачу продають? — пролунало воркотливий голос Тетяни.
— Зато які помідори осінню будуть! Успіємо ще поїсти! — посміхнулася Оксана Михайловна, обімші мужів.
— Та ви й так жаль, що продаєте, — покотив головою Микола. — Тридцять років сюди приїжджали. Скільки святкувань було, скільки шашлыків жарили…
— Всі, друже, не починаємо, — зупинила його Тетяна. — Мі треба було обговорити стільки разів. Краще скажи, куди ящики ставити?
Тим часом Леля шукалася по ділянці, торкалася кожного куща, кожного дерева, немов прощалася. Стара яблуня, з якої вона з пасинком Богданом спригали й зламали ногу. Кущ ягідного морохи, де їх ухиляли від бабусі, жад занадто ягід. Кущі, якими були заборонені заходити, але вони все одно лазили. Кожен куток, кінь місця був наповнений спогадами.
— Е, мечтах, — окликнула її тетяна Тетяна, — іди допомагай буряк чистити!
За обідом, як звично, бідали всім. Дядько Дмитро розповідав про сусіда, який почав ремонт о третій годині ночі, Тетяна ділилася секретами нової дієти, а бабуся вспоминала, як вони з дідом побачили ділянку вперше.
— Раніше тут такі заросли були, — розповідала Оксана Михайловна, нарізаючи огірки для салату. — Микола мій, хай його друга, сказав іншого: „Оксано, це наср ділянка. Тут буде будинок, тут — сад, а вон там, біля річки, місточок для вечірніх чаювань“.
— І місточка так і не поставили, — зазначив Микола, розливаючи чай.
— Не встигли, — засумувала Оксана Михайловна. — Усім казалося, що часу вона, що еще встигнуть. А мі не стало, — замовкла. — А тепер і дачі скоро не буде.
Всі замовкли. Лише чулося, як м’яхуть біля тину й тикать старі годинники.
— Ну, то хто покупець? — перша з мовчанки заговорила Тетяна.
— Молодша сім’я з малюком, — відповіла Оксана Михайловна, оживліші. —Я їй подобаються. Хочуть тут жити, місто здатити, а мі тут — на природі. Чоловік — програміст, може працювати віддалено.
— І як?
— У кінці серпня. Приїжджали, мудрили, депеток залишили.
— Может, передумають, — із надією протяглася Леля.
— Не передумають, — сумно посміхнулася бабуся. — Вони й еще плани будувають містків, проектів прибудов. Тут нове життя почати.
Після обіду чоловіки пішли м’яхати вход, який покосив за зиму, а жінки залилися на кухні, закладаючи перші ягоди на зиму.
— І куди ж ти все це банки складеш? — запитала Тетяна, закатуючи бутілку з компотом.
— Раздам, — просто відповіла Оксана Михайловна. — Тобі, діткам, сусідам. Якій єдино стільки з’їсти.
— Слухай, а може, правда не треба продавати? Мі можемо скинутися цілою сім’єю на ремонту…
— Тетяно, ми це обговорили. Я тут ухвалення вже прийняла. Це не тільки через гроші й мої сили. Час відпустити минуле. Тридцять років ми з Миколою тут були щасливі, потім еще п’ятнадцять приїжджали, щоби почувати після сого присутність. Але знаєш… час рухатись далі.
— І куди ти рухатись собі собі на восьмим десятку? — скоріпцівка прищурилася Тетяна.
— А мі зараз побачить, — загадливо посміхнулася Оксана Михайловна.
Вечерім, коли сонце вже клонилося до заходу, вся сім’я зібралась біля старого яблуні. Дядько Дмитро живкий мангал, тетяна Тетяна діє іміч на шампури, а Леля з пасинковими й родінцями клали стільці коло імпровізованого стола — помичого стовбору, який вже давно служив для цей цілі.
— Дача без шашлыків — не дача, — провозгласив тато Лели, відкриваючи бутілку віна.
— Пропоную тост, — підняв таець дядько Дмитро, коли всі зібралися коло стола. — За нашу Оксану Михайловну, яка створила місце це, вкладення в нього душі й зробила його родневим для кожного з нас!
— За бабулю! — піднісла таець соку Леля.
Розмова текла повільно, як річка біля річки. Спогади мінялися історіями, історіями — новинами, новинами — планами на майбутнє.
— А ви знаєте, що тут було до нас? — раптово запитала Оксана Михайловна.
— Нічого тут не було, — махнув рукою Микола, — заросли одні.
— Ні, — похитала головою Оксана Михайловна. — Коли ми тільки купили ділянку, я знайшла в зарослях старий фундамент. Там, за яблунями, — вона вказала рукав в бік дальнього кута ділянки. — Мі побудув стрічних старожилів, і одна бабуся, йому було за дев’яноста, розповіла, що до війни тут жила сім’я лісника. У них троє дітей і великий будинок. А мі війни чоловік пішов на фронт і не повернувся. Жінка з дітьми якесь час жили тут, а мі війни перехід к ріднім. Дім поступово розрушились, мік фундамент, який потім зарос.
— І ти нам ніколи об цьому не розповідала? — здивувався Микола.
— Знаєте, мені казалося, що у цього місца має бути власна історія, власна душа. І я боялася, що якщо розповіть, то ця історія стане просто словами, а не таємницею. А тепер… тепер можна розповісти. Тепер почнеться нова історія.
За розмовами не помітили, як стемніло. Зірки випалили на небі, немов хтось розливав срібний гіркотн.
— Ми, як ми лежали із вами на одвіях і рахували падаючи зірки? — мрійливо сказала мама Лели.
— А давайте й тепер полежимо? — подявила Леля.
— Не, роса вже випала, — засміялася тетяна Тетяна.
— А мі ідея, — піднялася Оксана Михайловна. — Ідемо в будинок, я вам кое-що покажу.
У старому шафі під шаром тилу вона зталий великий пакет.
— То що? — з цікавістю запитав Микола.
— Скоро утворить.
На полі між будинком Оксана Михайловна розмотала пакет. То виявився великий смугастий гамак.
— Микола купив, але міловати так і не встигли, — пояснила вона. — Лежав усе ці роки. А тепер найкращий час для м’яшення.
Чоловіки прикріпили гамак між двома березами, і скоро вся сім’я почерзі м’ялася, дивлячись на зіркове небо.
— Я знаю, про що хочу попросити, коли побачу падаючу зірку, — тихо сказала Леля, коли прийшла її черга.
— І про що? — запитала лежача поруч на одвія бабуся.
— Щоб нові господарі любили це місце так гак, як ми.
Оксана Михайловна мовчки стиснула ручка дівчинки.
Наступнії дня, коли родичі роз’їхалися, бабуся з внучкою залилися. Вирішено, що Леля проведе літо, допомагаючи збирати й пакувати речі.
— Представляєш, я знайшла старі фотоальбоми! — утішно сказала дівчинка, занурюланій у старий чорсоток.
— Дохи сюди, подивимся разом, — відозвалася Оксана Михайловна, яка готувала ужин на кухні.
Разташувавшіс на старому дивані, вони оглядали позолочені сторінки, дивлячись на фото.
— То хто? — запитувала Леля, вказуючи на невідомих облич.
— То дядько Вітя, брат твого діда. А це — наші сусіди, Ковалі, вони давно вже перехід у місто.
Оглядаючи альбом, вони досягли фото, де родичі Лели були ще маленькими.
— Ой, то ж тато! — сміялася дівчинка, вказуючи на худого мальчика з вісками вушками.
— Точно, твій тато. Мі тут було близько десяти років, мабуть.
— А це… це муди мама! — Леля вказала на дівчинку з косичками, яка стояла біля мальчика. — Вони вже тоді дружили?
— Звісно. Їх ділянки були поруч. Вони разом ростилися, разом училися. Потім видалися.
— Як романтично, — утилала Леля. — А у мене ніколи не буде таких спогадів про дачу. Про те, як я ростила, як зустріла свою любов…
— У тебе будуть інші спогади, — м’яко сказала бабуся. — Мабуть, навіть кращі з них.
— Сумніваюсь, — підфарбів Леля.
Оксана Михайловна засумувала й закрила альбом.
— Знаєш, що я зрозуміла за свою довгу життя? Дім — це не стіни, не ділянка. Дім — це люди, це спогади, це любов. І все це мі носимо у себе, куди б не поїхали.
— І куди ми поїдемо? — іронічно спитала Леля.
— Я — у нову квартиру поряд із родичами. А ти… ти будеш приїжджати до мене на вихідні, і мі баким твої улюблені пиріги з яблуками, ходіть у парк і розповім між собою історії. І, мабудь, коли-небудь у тебе буде власна дача.
Дівчинка промовчала, але стиснула бабусяньку.
Літо текло своїм чередом. Кожен день був повен малих справ: мудити грядки, поливати квіти, збирати ягоди, розбирати старі речі. Але тепер кожне дія мало особливий зміст.
— Бабулю, подивіться, що я знайшла! — Леля відстрибнула з кута ділянки, тримаючи у руках якийсь предмет.
— То що? — засумнів Оксана Михайловна.
— Не знаю, вивала біля фундаменту, про який ти розповідала.
Оксана Михайловна взяла знахідку — це була стара металева шкатулка, покрита зі б вообще зірко.
— Інтересно, що всередині? — з горящими очима запитала Леля.
Важко відкривши кришку, вони з’ясували, усередині були кілька жовкнілі фото й сложений вчетверо листок.
— „Дорога Анна, — почала читати Оксана Михайловна. — Якщо ти знайшла це лист, значить, я не повернувся з фронту. Знати, що я любів тебе всю душу й думав про тебе кожну хвилину. Бережи дітей і розповісти про себе…“
Голос Оксани Михайловни дрожав, і вона не міг продовжити.
— Це лист від того самосника? — вгадала Леля.
— Подібно, — кивнула бабуся, видаючи лист дівчинці. — Міка він, мабудь, не встиг мистити. Залив туту, у таємниці.
— І його дружина ніколи не зузнала, що він писав їй… — протягла Леля.
— Хто знає, — задумливо сказала Оксана Михайловна. — Мабудь, він писав їй багато листів. А мі відчувала його любов без слів.
— Що будемо робити із листом?
— Я думаю, треба віддати його новим господарям. Нехай це буде частина історії будинку.
У серпні спека була нестерпною. Дні тяглися повільно, немов сама природа не хотіла прощатись з мешканцями старого дачного будинку.
— Завтра приїдуть покупці, щоб підписати документи, — повідомила Оксана Михайловна за ужином.
— Так швидко? — розчарувалась Леля. — Я думала, у нас ще кілька часу…
— Час завжди закінчується неочікувано, мила, — усміхнулася бабуся. — Але новий час також може бути гарним.
У останню ніч на дачі Леля не могла заснути. Вона вийшла на подвір’я і сіла на сходах, відслухуючи звуки ніні. Где-то у віддалі кричала сова, шелестіли листя, стрекотали саверки.
— Не спиться? — пролунав голос бабусі.
— Хочу запам’ятати все, — чесно призналася Леля. — Кожен звук, кожен запах.
— Я також, — Оксана Михайловна сіла поруч з внучкою. — Знаєш, я довго думала, правильно ли я поступаю, продаючи дачу. І прийшла до висновку, що так. Потому що тут буде жити сім’я, тут будуть рости діти, тут будуть шуміти голоси й сміх. А це мін ще одне, що потрібно дому — бути живим.
— А як же ми? — тихо спитала Леля.
— А мі будемо рухатися далі. І, хто знає, мабудь, коли-небудь ти приведеш сюди своїх дітей і скажеш: „Подивіться, тут колись була дача моєї бабусі“.
На ранку приїхали нові господарі — молоджо пара з маленьким сином.
— Добрий день, ми так раді, що ви згодні продати нам цю ділянку, — посміхнулася молодша жінка, пожимаючи руку Оксані Михайловні.
— Бережіть її, — просто сказала пожилка жінка. — Тут кожен куток хранить спогади.
— Ми обов’язково будете зберігати сад, — пообіцяв молодий чоловік. — І, якщо хочете, ви завжди можете приїхати в гості.
— Дякую, — кивнула Оксана Михайловна. — А це вам, — вона відважила шкатулку з листом. — Частина історії цього місца.
Коли всі документи були підписані, а речі зібрані, Оксана Михайловна вдругий раз обійшла ділянку, прощаючись з кожним деревом, з кожним кущем. Леля ходила за нею, не приховуючи сліз.
— Бабулю, а пам’ятаєш, ти говорив, що рухається далі? — запитала дівчинка, коли вони уже садились в машину. — Куди ти собі рухається?
Оксана Михайловна загадливо посміхнулася.
— У мене є квитка на потяг до Байкала. Давній мрія туди побувати.
— Бабулю, але тобі ж… — Леля замялася.
— Сімдесят вісім, — засміялася Оксана Михайловна. — І що с того? Саме час для подорожей. І знаєш, що? Ти поедеш зі мною.
— Я?! — очі Лели розширилися.
— Так. Я вже дорікпнись з твоїми батьками. Мість цієї дачі мі матимемо нове приключення. Останнє літо на дачі — це лише початок нового шляху.
Машина рушила, вивозячи їх від дачі, де пройшло стільки років. Але в сердці Оксани Михайловни й Лели горіла не тільки гіркість прощання, але й радість нових відкриттів. Бо дім — це не стіни, а люди. І поки вони разом, вони завжди будуть дома, де б не були.
