**Мати для Соломійки**
— Васильку, йдімо їсти, — ніжно промовила няня Оксана.
— Ні, — відповів він, не відриваючи очей від вікна.
— Василю, ходімо.
— Ні-і-і! — закричав, затупав худими ніжками у коричневих колготах, — мама там!
— Мама прийде пізніше, ходімо.
— Що тут коїться? Оксанко Петрівно, що ви розвели? Зараз же марш до столу!
Зла тітка схопила ридаючого Васю за комір сорочки й потягла до столу. Вона запихала йому в рот сірі, холодні макарони, хлопець вився, а вона все сильніше натискала.
— Жри, негіднику, жри!
Інші діти застукали ложками по алюмінієвим мискам.
— Навіщо ви так, Наталівно? Вони ж діти, — шепотіла няня Оксана, ледь стримуючи сльози.
— Діти? — виплюнула зла жінка. — Які діти? Майбутні злочинці, як і їхні мамця! Злодійки, вбивці!
— А-а-а! — верещав Вася, червоний, як буряк, котився по підлозі. — До мами хо-о-очу! Ма-а-ам!
— Замовкни, мале чортеня!
— Що за галас? — увірвалася ще одна сердита жінка. Навіть Вася стих. — Що тут?
— Та от, бунтує, їсти не хоче.
— Чий це?
— Соломії Дзюбенко.
— Аа, цієї божевільної… Виведіть його. Мати прийшла.
Вася скрикнув і кинувся вперед, впіймавши рідні, гострі коліна.
— Мамко, мамко…
Матір сіла на підлогу, цілуючи худеньке тіло сина, обіймаючи його тонкими руками-гілочками. Шепотіла слова, зрозумілі лише їм двом.
— Ой, не можу, дівчата, дивитись на це! — ридала стара няня, баба Ганя, що бачила стільки, що й на десять романів вистачило б. — Старію, чи що? А він як кохає її! А вона?
Хоч і шальна, хоч і божевільна, але іншим матерям варто в неї вчитись. Молода ще, ледь із землі вилізла, а любить його так, що аж тремтить.
— Пфф, кохає! «Поблажки» вона кохає. Скоро цього заберуть — вона ще одного приведе. Знаю я їх…
— Зла ти, Наталю.
— А що я неправильно сказала, тітко Ганю? Знайде кому підставитись — знову «поблажка» буде.
— Ти ж жінка, Наталю, хіба так можна?
— Та в неї ж дітей нема, їй не зрозуміти, — сказав хтось із персоналу.
— І що? Ось у Оксани теж нікого нема, але ж душа не закам’яніла. Прости, Оксанко.
— Та годі вам, «добренькі» знайшлися! А я все одно думаю — плювати їм, скільки і від кого народжувати!
Поки тут — вона його кохає. А скоро хлопцеві три роки — що, не подбала, щоб не до дитбудинку, а до родичів віддали? Бо не потрібний він їй! Розвели «нюні»…
Оксана йшла після зміни, думаючи про слова Наталі. Невже та права? Грубо сказала, але ж правду?
Прив’язалась вона до хлопця. Дуже їй Василько подобВасилько стояв біля вікна, серцем відчуваючи, що скоро, дуже скоро, мама повернеться до нього.
