У центрі обласного міста, зазвичай жвавого та галасливого, того дня панувала зловісна, майже містична тиша. Ні вітер не шелестів листям, ні птахи не щебетали на гілках — ніби самісіньке місто затаїло подих.
Тільки самотні кроки Марії, молодої матері, розривали цю гнітючу тишу, лунаючи луною пустинними вулицями. Понад нею, на колесах, вона везла коляску, у якій спав її син — тендітний, блідий, але такий дорогий Ярослав. Кожен крок давався їй важко, не стільки через фізичну втому, скільки через тягар, що тиснув на сердце. Вибору не було — ліки, без яких хлопчику не вижити, чекали в аптеці, і Марія поспішала, немов на пожежу.
Гроші на лікування танули, як дим. Дитяча допомога, зарплата чоловіка Олега, — усе йшло у безодню медичних рахунків. Навіть цього бракувало. Три місяці тому лікарі поставили діагноз, від якого кров стяла у жилах: рідкісне, агресивне захворювання, що вимагало негайної операції за кордоном. Без неї Ярослав міг залишитися інвалідом на все життя. Олег, не думаючи ні секунди, поїхав на заробітки у далеке місто, залишивши дружину саму боротися за сина.
Нарешті, Марія зупинилася біля крихітного кіоску на краю скверу, де продавали воду. Спрага мучила її, ніби жар. До дому — ще кілометри, а сили були на межі.
— Почекай мене, серденько, я швидко, — прошепотіла вона, торкаючись губами чола сплячого хлопчика.
Вона кинулася до кіоску, купила пляшку води й за хвилину повернулася — та в наступну мить світ обвалився. Коляска стояла на місці, але всередині… порожньо. Ярослава не було.
Серце ніби вирвали з грудей. Марія закричала, кинула пляшку на асфальт — скло розлетілося, немов символ її надії. Вона кинулася вперед, назад, зазирала під лавки, кликала сина, але у відповідь — лише тиша. Куди він подівся?
Якби вона лише озирнулася раніше, побачила б її — стару циганку у яскравій хустці з пронизливим поглядом, що спостерігала за нею з-під каштанів. Поки Марія купувала воду, Оксана, мов тінь, підкралася до коляски, одним рухом вихопила сплячого хлопчика й зникла у дверях щойно під’їхавшего автобуса, який миттю зник із видимості, забравши із собою чуже щастя.
Сльози полилися рікою. Тремтячими руками Марія набрала 102, а потім — номер чоловіка.
— Олеже… Олеже, я загубила Ярослава! — схлипувала вона, ледве стримуючи істерику. — Я лише на хвилину… лише на мить відійшла! А коли повернулася — його не було!
Тим часом, за сотні кілометрів від міста, у стареньких «Жигулях», де під капотом лунало, ніби серце шаленого звіра, Оксана тріумфувала.
— Дивись, Андрію, яку здобич я сьогодні здобула! — хвалилася вона, розгортаючи плед, де лежав Ярослав.
Андрій, її син, глянув на дитину й нахмурився:
— Мамо, ти зовсім з глузду з’їхала? А якщо камери? Якщо поліція почне шукати?
— Які камери в нашій глушині? — відмахнулася Оксана. — Тут дерева, кущі… ніхто нічого не бачив.
Циганці був байдужий Ярослав. Вона не мріяла про дітей. Просто — як ворона, що бачить блискучу монету — вона не могла пройти повз. В неї була звичка, передана від предків: брати те, що можна взяти, і використовувати. А цей хлопчик — слабкий, хворий — був ідеальним знаряддям. Він стане жебраком, і на його сльозах люди даруватимуть гроші.
— Роби, як знаєш, — промовив Андрій, натискаючи педаль газу. Машина рвонула вперед, увозячи дитину у світ, де немає милосердя.
Будинок, куди привезли Ярослава, був схожий на занеддану хатину на околиці циганського табору. Там їх зустріла Дарія — невістка Оксани, молода жінка з важким поглядом і втомленим серцем. Вона була з іншого покоління — не вірила у ворожіння, не жебракувала, торгувала на ринку старими речами.
— Що це? — прошепотіла вона, дивлячись на хлопчика.
— Ось, дочко, подарунок, — усміхнулася Оксана. — Завтра візьмеш його до церкви, станеш біля дверей, проситимеш милостиню.
— Але… якщо прийдуть поліцейські? Якщо спитають документи?
— Скажеш: народила вдома, до лікарні не ходила, — втрутився свекор, старий із очима, як вугілля. — Документів немає — і все.
Чоловік Дарії, Тарас, лише знизав плеДарія таємно від свекрухи відвезла Ярослава до знайомого лікаря, а потім повернула його батькам, які нарешті знайшли світло серед темряви та вірили, що добро завжди повертається назад.
