– Мамо Фаю, як у тебе справи? Ми з Анткою проходили повз, йшли з магазину, та й вирішили заглянути, щось тобі принесли, — обіймала Юля свою нерідну матір.
Так вони й вирішили – Фаїна й Юля будуть мамою та донькою. Фаїні вже під сімдесят, якщо точніше – шістдесят шість. Життя її не було веселим – багато лиха та сліз випало на її долю. Все довелося пережити.
Та тринадцять років тому Бог подарував їй Юлю. Просто одного разу дівчина постукала у її двері. Фаїна відчинила – на порозі стояла молода жінка, брудна, у синцях.
– Заходь, донечко, заходь, — жінка озиралася. – Не бійся, я тут сама… Та що з тобою, дитинко? – воркувала Фаїна, допомагаючи зняти старе пальто.
На дворі була осінь – рання, але вже холодна та сира.
– Як тебе звати? – спитала вона. – Я – Фаїна Степанівна, можна просто тітка Фая.
– Юля, — ледве промовила дівчина й заридала.
– Поплач, серце, поплач, легше буде, — шепотіла Фаїна, гладячи її по голові.
Вона дістала аптечку, обробила подряпину на щоці, промила, нагодувала гарячим чаєм. Їсти дівчина не хотіла. Розпитувати не стала – знала: якщо захоче, сама розкаже.
– Дякую, тітко Фаю… Я дуже замерзла. Не знаю, скільки йшла, але весь день. Це яка село? Темно було – нічого не розгледіла. Просто впала від втоми та й постукала до вас.
– Це Семенівка. А ти звідки?
– Ми з чоловіком жили в райцентрі… Одружені всього два роки. Коли зустрічалися – усе було добре, а як стали жити разом, він змінився. Жорстокий, б’є мене… Я хотіла дитину, а він сказав – не треба. Але я завагітніла… Коли сказала йому – він так мене вдарив, що я злякалася й за себе, і за маля. Схопила пальто, шапку, взулася та й вибігла… А йти мені нікуди. Я з дитбудинку. Ішла через ліс, боялася, щоб він не наздогнав. Потім побачила ґрунтовку та й вийшла сюди.
– Ох, доню, чимало ж ти витерпіла… Не бійся, більше тебе ніхто не скривдить. Якщо хочеш, залишайся зі мною. Я сама живу… — важко зітхнула Фаїна.
Так Юля й залишилась. А потім народився син – Антко. Фаїна допомагала з хлопчиком, вважала його онуком, а Юлю – донькою. Та теж ставилася до неї, як до рідної. Одного разу вони домовились:
– Тітко Фаю, можна я тебе називати мамою? Адже Антко кличе тебе бабусею.
– Звичайно, донечко. Я й так тебе дочкою називаю. Ви для мене – рідні.
– Точно, мамо Фаю. Чужа, але вже своя, рідна.
Так вони й жили. Юля влаштувалася на пошту, розносила листи – хоч і мала освіту технолога, де в селі їй працюА потім, коли Антко підріс, а вже його власні діти бігали до Фаїни на вареники, вона усміхалася, дивлячись у вікно, і дякувала долі за ту осінню ніч, коли Бог послав їй не доньку, а справжнє спасіння.
