Не як у серіалі, але схоже
Марічка любила серіали й мріяла, щоб у її житті все було гарно, як на екрані. Та це були лише мрії, а насправді все було простіше, і будні пливли тихо та нудно.
За чоловіка вийшла за Михайла, ніби з кохання — так їй здавалося. Але Михайло, бувши з дитинства непостійним та гулящим, таким і лишився. Поселив дружину в своїй невеличкій хаті. А через три роки подружнього життя заявив:
— Їду від тебе до міста, живи як знаєш. Тісно тут мені в селі, душа жадає волі.
— Михасю, та чому так? У нас же все добре… — вона намагалася його спинити, не розуміючи.
— У тебе добре, а в мене — ні.
Із цими словами він вийшов із хати, забравши паспорт та небагатий крам, що вліз у стару торбину. По селу одразу пішли плітки, баби шепотіли на кожному розі:
— Михайло Марічку кинув, до міста подався, мабуть, там якусь зазнобу знайшов.
Марічка терпіла мовчки, не плакала, не нарікала. Жила далі в його хаті — іти було нікуди. У батьківській хаті мешкав брат із великою родиною, а для неї там місця не лишилося. Дітей у них не було.
— Мабуть, Бог вирішив, що з Михайла батько ніякий, тому й не да́в нам дитини, — думала вона, дивлячись на селянських дітей.
Кожного вечора, закінчивши справи, Марічка сідала перед телевізором, дивилася серіали, де кипіли пристрасті й зради. Усе це вона пропускала крізь себе, а потім довго не могла заснути.
Вранці треба було нагодувати свиню, гусей і курей, молодого бичка Платона, потім прив’язати його за городом — у стадо не пускала.
— Марічко! — почула вона голос сусідки. — Твій бичок відірвався, скаче по селу!
Вона вибігла за ворітця й побачила, як бичок б’ється ріжками про тин, норовлячи підняти сусідський паркан.
— Платоне, Платоне… — лагідно гу́кала вона, простягаючи шматок хліба, але той лише мотав головою. — Аби тобі пу́сто було! — зі злості скрикнула Марічка.
Бичок ніби образився, рвонувся геть, розігнавши сусідських качок. Невідомо, скільки б вона ганялася, якби не тракторист Ярко. Спритний чоловік піймав бичка за мотузку, підтягнув до паркану й прив’язав. Марічка дивилася на його міцні руки й плечі, що вирізнялися під брудною сорочкою. І раптом їй захотілося, щоб він обняв її та притиснув до себе.
Але одразу ж відігнала цю думку:
— Господи, що це на мене знайшло? Ніби котиці бракує.
Засоромилася своїх думок.
— Навіщо він мені? Білявий, усміхнений, жартівник. Та й не потрібен. У нього ж та здоровенна Зінка живе…
Вона відвела погляд і відійшла.
Із Михайлом вона розлучилася одразу, як він утік до міста. Бували в неї залицяльники, пропонували одружитися, та не подобались. Ось і жила сама — ніким не кохана.
Ярко витирав руки об траву, а вона раптом сказала:
— Ходімо до двору, вмиєшся.
Він мовчки пішов за нею, а вона відчувала його погляд у спину. Помітила, що він дивиться якось інакше.
— Чого це він?.. — подумала вона.
Але Ярко вмився під рукомійником, втерся рушником, ще раз глянув на неї — і пішов.
З того дня обом здавалося, що між ними простяглася невидима нитка. Коли Ярко проходив повз, Марічка червоніла. А він щоранку виходив із хати й навмисно йшов повз її двір, хоча раніше так не робив.
Марічка почала вставати раніше й виходила полоти город — ніби через ранню прохолоду, але сама знала: чекала зустрічі з Ярком. Вони перехоплювалися поглядами, і в його спритних очах було щось справжнє — ніби захоплення.
Вона відганяла гріховні думки, та й боялася Зінки.
— Не дай Боже, побачить — тоді мені капут. Ще й на все село рознесе.
Та Ярко все ходив і ходив, палив її поглядом, а вона дивилася лагідно, зА потім одного дня Ярко просто взяв її за руку і сказав: “Ходімо до мене” — і стало ясно, що більше нічого не треба пояснювати.
