Хто б міг подумати, що дві подружки з дитинства, Оксана та Марія, можуть посваритися. Сусіди шепотіли:
— Що ж таке сталось, що подруги посварилися так, що й не бачать одна одну? А якщо й зустрінуться на вулиці, мовчать і не вітаються. А живуть же поруч.
Обі мовчали, тому село ще більше гадало, а жінки біля криниці вигадували все немислиміші версії. Одне знали напевно — Наталка, дочка Оксани, і син Марії — Іванко зустрічалися. Змалку їх бачили разом: до школи й зі школи, літом — у річці, а потім, підростаючи, сиділи на березі.
— Натааалко, виходь! — чула вона його голос під вікном і вилітала, наче вітер.
Вони були зовсім різні. Жвава, запальна Наталка й спокійний, мовчазний Іванко, що завжди спершу подумає, почеше потилицю і лише тоді кивне. Вона й вирішувала за обох.
— Іванку, завтра у ліс по гриби! — Він мовчки погоджувався. — Іванку, завтра на річку! — І знову так само.
Оксана й Марія зростали разом: гралися в ляльки, ховалися в саду, бігали одна до одної, адже їхні хати стояли через тин. Їхні батьки теж були сусідами. В одному класі вчилися, майже одночасно вийшли заміж.
Перша розлучилася Оксана, коли Наталці було три роки. Чоловік був гарячий і злий, пив, бив. Вона не пробачила.
— Оксаночко, що за синця! — злякалася Марія, побачивши подругу. Та й не питала — і так знала, хто винний.
— Вигнала свого гуляку, речі його викинула. Не знаю, куди пішов — до матері, мабуть.
— Добре зробила. А мій учора теж “відзначився”. Лежав, а Іванко коло нього вертівся. Той розлютився, штовхнув хлопця так, що той відлетів. Я вступилася, а він мені: “Наступного разу дістанеться тобі, якщо свого сина не вгамуєш”. Чуєш? “Свого сина”. Ніби Іванко й не його дитина.
Побазікали — розійшлися. А через півроку по селу пішла чутка:
— Марійка вигнала свого! Кажуть, наздогнав її підозрами, що Іванко не його. А хіба ж не схожий? А Марія й дівчиною була тихою, не крутилася з хлопцями.
Так воно й було. Чоловік отруював їй життя ревнощами, ножа до горла приставляв. Налякалася й розійшлася.
Залишилися подруги без чоловіків, з дітьми, але сумні не були. Про чоловіків і не мріяли. Колишні зникли з села. Залишилися в них дві радості: Наталка й Іванко.
Після школи Іван пішов у військо, Наталка — до інституту. Він чекав повістку, вона вчилася. Пішов служити в листопаді. Наталка приїхала провести його. Три дні не розлучалися.
Зиму вона навідувалася, заходила до Марії — та розповідала, що пише Іван. А потім раптом перестала.
— Оксано, чому Наталка не їде? — питала Марія.
— Навчання, зайнята.
А далі березень, квітень — а Наталки як не було. Зате зібралася до неї мати.
Марія помітила: Оксана стала замкненою, на роботу й додому — більше нікуди. Після повернення мовчала.
Марія не витримала. Завітала ввечері.
— Розказуй, що приховуєш? — з порогу.
Оксана махнула рукою:
— Та що вже тепер… Все одно дізнаються. Наталка заміж вийшла. Дитину чекає.
Марія спершу оніміла, потім вискочила, наче опечена.
— Заміж?! Дитина?! — кип’ятилася вона. — А Іванко?!
Той же день написала синові листа, де висловила всю обраВони пішли додому, тримаючись за руки, а вітер розносив по селу сміх маленького Олега, який тепер знав, що його тато нарешті поруч.
