Кохання крізь роки
У село приїхала нова родина. Якраз добудували нову школу. Старий директор пішов на пенсію, а новим став Тарас Васильович із дружиною-вчителькою математики та дочкою Соломією, якій було п’ятнадцять.
Соломія зовсім не нагадувала місцевих дівчат, тому всі хлопці звертали на неї увагу, а місцеві дівчата злісно шепотіли. Вона завжди ходила охайна, з туго заплетеною косою, черевики — чисті, навіть восени, коли вулиці села були брудними, вона знаходила спосіб вимити їх у калюжі, перш ніж увійти до школи.
— Оце Соломії більше нічим зайнятися, як у воді швендяти, — сміялися з неї дівчата, але потім почали теж мити взуття. Бо хлопцям подобалася охайність.
У селі жив Микола, високий, кремезний хлопець. Йому було шістнадцять, і він уже не вчився — після восьмого класу пішов працювати. Жав у полі з чоловіками, метав стоги, і виходили вони в нього такі рівні, що всі баби дивувалися.
З дівчатами Микола був легковажним — з чотирнадцяти років залицявся до них, а вони не відмовляли, бо він був гарним. А з шістнадцяти вже під стогами закохувався.
— Микола — той ще гуляка, — кепкували односельці.
Але все змінилося, коли він побачив Соломію. Вона йшла з матір’ю до магазину, така витончена, немов з іншого світу.
— Що за диво у нас з’явилося? — здивувався він і спитав у свого друга, рудоволосого Юрка.
— Це нові, батько — директор школи, а це Соломія з матір’ю, вона математику викладатиме.
І тут Микола втратив голову. Забув про всіх дівчат, ніби ніколи їх і не бачив. Відчув, ніби вперше закохався. В ній було щось неземне, що змусило його серце затремтіти.
Він розумів, що Соломія ще дівчинка, тому не наважувався підійти, лише спостерігав здалеку. Але в селі всі знали — Микола закоханий.
Прийшла зима. Річка замерзла, і хлопці вийшли на ковзани. У всіх були прості «снігурки», прив’язані до валянок. Дівчата ж не вміли кататися.
Раптом на льоду з’явилася Соломія — у справжніх ковзанах, блискучих і гарних, як сама. Вона ковзала так легко, ніби літала. Діти з берега спостерігали, роззявивши роти.
— Оце так! — дивувалися хлопці.
Микола не бачив, коли вона вийшла, але, повертаючись із роботи, почув крики:
— Рятуйте!
Біля протилежного берега хтось тонув у ополонці.
— Це Соломія! — кричали діти.
Микола кинувся на допомогу. Він знав, що там б’є джерело, і лід тонкий. Скинув куртку, повільно підповз до ополонки й побачив у воді перелякані очі Соломії. Швидко зняв ремінь, кинув його їй. Вона вчепилася, і він витягнув її, а потім поніс додому.
Увесь вечір у селі тільки й говорили про те, як Микола врятував Соломію. А ввечері до нього прийшла її мати:
— Дякую тобі, Миколо. Соломія просила, щоб ти зайшов. Вона з температурою.
Він пішов. Соломія лежала у ліжку, слабо посміхнулася й простягнула руку:
— Якби не ти…
Сльоза скотилася по її щоках, а він обережно стер її.
Після цього він почав приходити щоЗ того вечора Микола став приходити до Соломії щодня, і так, крок за кроком, їхні серця, які стільки років тужили одне за одним, знайшли спокій.
