Зустріч із родичами
Степан на час хвороби матері переїхав до неї в квартиру. Разом із дружиною вони живуть на околиці міста у своєму двоповерховому будинку. Виростили доньку й сина, їм уже по п’ятдесят шість, і вже є двоє онуків.
На своє життя Степан не скаржиться — батьки добрі, він у них єдиний син, любили й доглядали. Із дружиною Оленою йому пощастило — спокійна та любляча. Син одружився і живе з дружиною та донькою у їхньому будинку. Місця вистачає всім.
«Оленко, будинок збудуємо великий, сподіваюсь, що Мишко з нами житиме, навіть якщо одружиться, — казав він дружині, коли збиралися будувати. — Донька ж, напевно, вилетить з рідного гнізда, дівчата вони такі.»
Він збудував великий двоповерховий дім із льохом. У саду росли найрізноманітніші плоди. Олена була гарною господаркою й любила колупатися в землі — вона в них родюча, усе проростає. Дуже любила квіти, і влітку двір, уквітчаний барвами, просто пахнув медом.
Так і сталося. Донька закінчила коледж, вийшла заміж і поїхала з чоловіком у його рідні краї. Син таки лишився з батьками.
Ганна — мати Степана — хворіла. Після смерті чоловіка не могла оговтатися, день у день слабшала, аж настав момент, коли вона сказала синові:
«Степанку, доведеться тобі зі мною тут пожити. Відчуваю, не довго вже лежатиму, не затримаюсь у цьому світі, батько твій мене там чекає. Не можу встати, от до чого дожила…» — з її очей котилися сльози.
«Мамо, не плач, звісно, я не залишу тебе саму в квартирі, сам бачу — навіть чашку з чаєм тримати не можеш, — пообійняв її син і, кинувши всі справи, переїхав до матері.
Ганні було вісімдесят сім, і, відчуваючи, що кінець близький, вона покликала Степана. Він сів на стілець біля її ліжка. Степан був прикладовим сином, хотів провести матір у останню путь гідно. Давав ліки вчасно, хоч вони й не дуже допомагали, кликав лікаря, годував з ложки.
«Степанку, відчуваю, скоро проведеш мене у мій земний шлях, — говорила Ганна, зупиняючись, слабка вже була. — Сину, хочу відкрити тобі нашу родинну таємницю, яку ми з батьком ціле життя зберігали. Домовилися тоді ж — хто останнім із нас піде, той і розповість.»
Ганна втомилася, витирала піт з чола худими руками. Замовкла, важко дихала. Потім знову заговорила:
«Для тебе це буде несподіванкою, але не сердься на нас, не маю права забрати цю таємницю з собою. Ох, сину, якби тобі сказати… ти, Степанку, нам не рідний…»
Побачивши на обличчі сина розгубленість, вона продовжила:
«Звісно ж, ти нам син, ще рідніший за рідного. Ми тебе завжди любили, ти сам це знаєш. Все робили для тебе. Ти був нашим скарбом. Ми з батьком тебе пестили, намагалися, щоб ти ні в чому не потребував. Вивчили в інституті, допомогли збудувати дім, одружили. Ти наш найлюбіший син, це беззаперечно. Але…»
У квартирі стояла тиша, пронизлива. Степан не міг опам’ятатися від почутого, а Ганна відпочивала після сказаного — їй теж було важко.
«Мамо, як так?» — запитав Степан, але вона поглядом показала, що ще щось хоче додати.
Зібравшись із силами, Ганна тихо промовила:
«Ми взяли тебе на виховання із села, звідки був рідним твій батько. Коли одружилися, дітей довго не було, а лікарі після обстежень нічого й не обіцяли. По сусідству із батьківською хатою жила багатодітна родина — четверо дітей. Ти був у них найменшим, худим та хворобливим. Жили вони бідно. Ось твій батько й домовився із сусідами, щоб віддали тебе нам. Пообіцяв, що доглядатимемо добре й виховаємо гідну людину.»
Забрали хлопчика — і став він їхнім сином. Ганна з чоловіком навіть здивувалися, коли сусіди із радістю віддали Степанка.
«Забирайте, зайвий рот, та ще й постійно хворіє, все одно довго не проживе, — сказала рідна мати.»
Вони забрали хлопця, і так він став їхнім сином. Тоді документи змінити було неважко. Поговорили із головою сільради — і справу звели. Відвезли хлопця до себе. Спочатку жили у сусідньому селі, але потім вирішили переїхати у місто, в іншу область, де їх ніхто не знав, і Степанкові точно ніхто не розповість, що він прийомний.
«Батьки твого батька давно вмерли, а ось твої брати й сестра, певно, живі й досі там. Може, знайдеш родичів, відновиш зв’язки. Ми, звісно, з батьком перед тобою винні — розлучили з ними… А може, навпаки, врятували. Дуже вже ти слабенький був — ми з тобою по лікарнях ходили, виходили, а тепер який став міцний. Прости нас, Степанку…»
По зморшкуватим щоках матері котилися сльози, він їх витирав.
«Не плач, мамо. Ти моя єдина рідна мама. Я дуже вдячний тобі й татові. Не хотів би, щоб моє життя склалося інакше. Чесно кажучи, це навіть добре, що ви мене забрали.»
Степан мовчки обняв матір і, зітхнувши, усвідомив, що справжня родина — це не кров, а любов і турбота, якими його оточували все життя.
