Єдина і правильна рішення
Ганна Семенівна була жінкою суворою та принциповою. Їй довелося пройти через чимало труднощів і втрату близьких. Життя не дарувало їй поблажок. Зараз, у свої сорок дев’ять, вона доглядала за безпритульними тваринами.
Про смерть матері Ганні повідомили на роботі. Подзвонила сусідка, яку вона сама просила наглядати за старою.
— Ганнусю, твоєї мами більше немає. Лягла після обіду відпочити й не прокинулася. Я вже викликала швидку, — плачучи, розповідала сусідка.
Лиха біда почин
Поховавши матір, Ганна довго не могла звикнути, що її більше нема. Кожного вечора вона брала телефон, щоб подзвонити, а в вихідні їхала до неї на трамваї через чотири зупинки. У матері була двокімнатна квартира, батько пішов із сім’ї, коли Ганні виповнилося вісім.
Поступово вона змирилася, оформила мамину оселю на себе. У неї з чоловіком була дача. Поки мати була жива, та любила там проводити літо, копатися на городі. Тож коли вони разом із сином приїжджали, Ганна могла відпочити — бабуся сама доглядала за грядками.
Після смерті матері минуло два роки, коли нове горе вдарило по Ганні. Одного вечора їй подзвонили з невідомого номера:
— Ви Ганна Семенівна? Вам треба приїхати на впізнання, — сказали адресу. — Сталася аварія, у машині були документи вашого чоловіка.
Як вона пережила смерть сина й чоловіка, розбитих у аварії, вона й сама не могла пояснити. Світ став сірим, вона забула, як усміхатися. Думою завжди була з ними, ніби вони просто від’їхали й незабаром повернуться. Спочатку вона так і жила.
— Господи, допоможи мені пережити це… Як жити далі, коли втрачено всіх рідних? — молилася вона в церкві, вдивляючись у образи на іконостасі. — Моє життя наче поглинула темрява, ніщо не радує.
Час минав, і одного разу, прокинувшись серед ночі, вона зрозуміла: треба збудувати притулок для бездомних тварин.
— Часто бачу їх на вулиці, годую, якщо можу, але цього замало. А от створити для них справжній дім — це так. Вони також потребують тепла, а всіх бродячих не нагодуєш. Мій чоловік і син були б радий — вони любили звірят.
Щоб збудувати притулок, вона продала мамину квартиру. Шукала спонсорів, об’їздила чимало установ, щоб отримати дозвіл на будівництво за містом. Ганна була жінкою з твердим характером, вміла добиватися свого — і в цьому знайшла порятунок від самотності. Турботи повністю захопили її, вона трохи оговталася від горя й віддалася новій меті — допомагати тваринам.
Ганна Семенівна стала директоркою притулку, знайшла однодумців. Собак і котів у вольєрах вже було чимало. За ними доглядали, годували й лікували. Молода жінка на ім’я Олеся, яка обожнювала тварин, із задоволенням працювала тут.
Дивна відвідувачка
Одного ранку Олеся щойно відчинила ворота й побачила, як до них підійшла сива стара жінка з паличкою й потертою сумкою. На вигляд їй було за сімдесят. Кожен її крок був повільним і обдуманим, ніби вона вирішувала щось важливе.
Собаки голосно загавкали, помітивши гостю.
— Добридень, доню, — промовила жінка. — Чи можу я подивитися на песиків?
— Доброго ранку, заходьте.
Бабця підійшла до вольєрів і, уважно вдивляючись у кожного пса, повільно йшла далі. Найжвавіші собаки вставали на задні лапи, спираючись передніми на сітку, намагаючись привернути увагу. Можливо, сподівалися, що їх заберуть…
Олеся спостерігала, потім підійшла.
— Вам допомогти? Як вас звати? Може, шукаєте песика? У нас є й коти, — з дружньою усмішкою звернулася вона до бабусі.
— Клавдія, Клавдія Петрівна, — відповіла та й продовжила оглядати вольєри, похиляючись до них і щось шепочучи.
Минуло півгодини, і раптом Клавдія Петрівна зупинилася біля одного вольєра. Там у кутку сидів сумний песик. Він не виляв хвостом, не підбігав до сітки. Звичайний, не породистий, чорний із білою плямою на правому вусі.
— Це Чорничок, — зітхнула Олеся.
— Чому він такий? Не схожий на інших, — запитала бабуся.
— Він недавно у нас і весь час сидить так, ніби йому ніщо не цікаво. Його збила машина, але зажило все. Із вольєра не виходить, мабуть, боїться людей.
— І так і буде сидіти? А гуляти?
— Він взагалі не виходить.
— А можна я його візьму? — подивилася бабуся на Олесю.
Дівчина уважно оглянула крихітну, немічну жінку. А Чорничок потребував догляду.
— Давайте ми подумаємо. Завтра зможете прийти?
— Так. Обов’язково прийду.
Як і обіцяла, Клавдія Петрівна прийшла наступного дня. Олеся вже чекала на неї.
— Доброго ранку. Ми поговорили з Ганною Семенівною й вирішили не віддавати вам Чорничка. Вам буде важко за ним доглядати. Вибачте.
— Розумію, — тихо відповіла бабуся, розвернулася
