Щастя, коли за плечима родина
З армії Іван повернувся ще дужчим, ніж пішов. Молодший у великій родині, де було четверо братів, він ніби вбрав усе найкраще від усіх. Високий, майже два метри, широкоплечий, зі світлим волоссям і блакитними очима, що дивилися на світ доброзичливо, завжди готовий прийти на допомогу, та й силою Бог не обділив.
Минуло три дні, як він повернувся до рідного села Верховина, зустрівся з родичами й друзями, коли йшов із магазину й побачив Оксану. Він завмер, побачивши перед собою гарну дівчину, хоч і не дуже високу.
— Оце так красуня! Невже у нас такі водяться? Чи я щось пропустив, чи нові дівчата вже підросли? — одразу ж привітався.
— Добрий день, красуне, щось тебе не пригадую, — спитав він, — ти чия донька?
— Добрий день, я мамина й татова донька, — засміялася вона, — звісно, не пригадаєш, я не місцева.
— Іван, мене звати, а тебе?
— Оксана, Оксана Богданівна. Я вчителька початкових класів, рік як приїхала.
— Зрозуміло, а я з армії повернувся.
Вони довго стояли й розмовляли, наче знали одне одного ціле життя. Вже односельці поглядали на них, мабуть, і так у думках уже повінчали. У селі це швидко… А Іван із Оксаною справді сподобалися одне одному так, що розлучатися не хотілося.
Ввечері Івана не відпускали думки про гарну Оксану.
— Мамо, а де живе новенька Оксана, що діток у школі вчить?
Мати здивовано подивилася на нього.
— Їй дали будиночок, баби Маріїн. Вона давно померла, а хатина ще міцна. Ось там Оксана Богданівна й оселилася. А що, сподобалась? Вже десь примітив дівчину?
— Примітив і здивувався, — промовив Іван і зібрався йти.
З того часу вони почали зустрічатися, спілкуватися, а потім Іван запропонував Оксані вийти за нього, і вона погодилася. Греміла весілля на все село. Багато дівчат образилися на Івана.
— Чому одружився на приїжджій? У нас теж гарних дівчат повно!
Але з часом звикли й прийняли, тим більше Оксана вчила дітей, і її за це поважали. Діти любили її, батьки теж.
Іван перейшов жити до Оксани, у домі його батьків жив один із братів із сім’єю, тому місця не вистачало. Він умілий, усе в його руках вдається, та й сила є.
— Оксанко, до хати зроблю прибудову, тісно нам, а ще й дітки будуть. Тож беруся за будівництво, випишу матеріали, — ділився планами чоловік, а дружина підтримувала.
За кілька років Іван збудував дім на заздрість усьому селу. В сам здоровий і міцний чоловік, таким і дім збудував. Оксана тільки раділа. Жили дружно. Час минав, але одне лише затьмарювало їхнє сімейне життя — не було своїх дітей. Оксана дуже любила дітей, всю себе віддавала учням, а своїх не було.
— Чому я не можу народити? — часто думала вона. — А раптом через це Ваня мене покине? Він так хоче діток, вже й дім готовий.
— Чому в нас немає дітей? Може, через мене? — думав Іван. — А раптом Оксана мене покине?
Думали обоє, але обстеження так і не пройшли — чи боялися почути вердикт лікарів, чи сподівалися. А час іш
