**Щоденник**
Керівник відділу продажів Богдан був неодружений, тому, побачивши молоду й гарну Олену, одразу закохався. Вона прийшла перший день на роботу до його відділу, а він підійшов до неї без вагань.
— Доброго ранку, колего, — промовив він з такою теплою посмішкою, що погляд Олени мимоволі затримався на ній.
— Доброго ранку, — відповіла вона ніжним голосом і усміхнулась у відповідь.
— Отже, приступайте до обов’язків. У курс справи вас введе Наталя, вона тут старша, — він глянув у її бік. — Ознайомтеся з інструкцією. Бажаю успіхів, сподіваюся, знайдемо спільну мову.
Колеги, переважно жінки, з цікавістю спостерігали за своїм начальником, а коли він вийшов, Наталя шепнула сусідці Ганні:
— З яких це пір наш Богдан так уважно ставиться до новеньких? — і обидві засміялись.
Олена спочатку придивлялася — все-таки новий колектив. Поводилася не абияк скромно, бо скромність взагалі не була її сильною стороною, а тихо зайняла позицію спостерігача. Молода, але вже досвідчена: їй лише двадцять два, але з сімнадцяти років вона встигла розбити пару сімей. Навіть під час навчання в коледжі закрутила роман із викладачем, значно старшим за неї, але першим опам’ятався саме він — дружина дізналася.
Минув час, і Богдан якось запропонував їй зайти після роботи в кав’ярню.
— Чому б і ні? Ви мій шеф, а з шефом треба підтримувати гарні стосунки, так би мовити, налагоджувати зв’язки, — усміхнулася вона.
Олена посміхалася так мило й щиро, що він спочатку подумав — жартує. Але зрадів, адже вона погодилася. Богдану тридцять, одруженим він не був, хоча стосунки були — але до серйозного кроку не дійшло. Тому ці стосунки розвинулися швидко: закохались, зустрічались, а потім колеги разом здивувалися, коли він оголосив, що вони з Оленою запрошують їх на весілля.
**Сімейне життя Богдана**
Він виконував усі бажання та примхи Олени. Навіть прийняв її умову.
— Поки що не плануємо дітей, хочу пожити для себе. Коли буду готова стати матір’ю, скажу тобі. А поки що, любий, жодних пелюшок і розпашонок.
Богдан думав, що пройде час, і дружина зрозуміє: сім’я без дітей — не сім’я. Але час минав, а Олена не збиралася народжувати, і кожен раз, коли він починав розмову про дитину, різко обривала:
— Бодя, я ж тебе відразу попередила, і ти погодився. Тож не займай мені голову. Я ще не готова.
Минув ще час, і одного разу чоловік побачив, як дружина, розгублена, вийшла з ванної з тестом на вагітність у руках.
— Олено, ти вагітна? — вона кивнула.
А він від щастя підхопив її на руки, а вона розплакалася.
— Не хочу народжувати, не хочу бути товстою коровою. Ти мусиш щось зробити! — але він тримав її на руках і цілував у мокрі від сліз щоки.
— Не сердься й не плач, це ж щастя. Як же я тебе люблю, Оленко. У нас буде дитина!
Та Олена була рішуча: пішла до лікаря і взяла направлення, щоб позбутися вагітності. Але Богдан прибіг до лікарні вчасно — вона ще не зайшла до кабінету. Зі скандалом вивів її на вулицю.
— Благаю тебе, Олено. Не роби цього, нехай народиться наша дитина. Я буду допомагати у всьому. Обіцяю, — умовляв вже тихіше.
Дружина погодилася за умови, що міняти пелюшки, памперси та вставати вночі до дитини вона не буде. Усю вагітність Богдан не відходив від неї, виконував усі бажання. Нарешті настав той день: він відвіз її до пологового. І лише коли на світ з’явилася здорова донечка, він з полегшенням зітхнув.
Задоволений і щасливий, поїхав додому відпочити. А наступного дня, коли приїхав до лікарні провідати дружину з донькою, йому раптом сказали:
— Вашої дружини тут немає. Вона втекла, дитину залишила.
— Не може бути! — не повірив Богдан. — Може, вона кудись вийшла? Пошукайте її!
— Ні, вона пішла. Ось записка, — медсестра простягнула йому листок, складений удвоє.
Ні в офісі, ні вдома Олена не з’являлася, на дзвінки не відповідала, змінила номер. Лише через півтора місяця вона подзвонила Богдану.
— Збери мої речі, приїде мій Андрій і забере їх. На розлучення подавай сам, я все одно не прийду.
Про доньку навіть мови не було — не потрібна вона їй, як і Богдан. Так і став він для донечки Софійки і матір’ю, і батьком. Добре, що неподалік жила його мати — допомагала з донькою.
**Марія**
Почувши дзвінок, Марія піднесла телефон до вуха. Дзвонила зі школи Віра Павлівна, вчителька Тарасика, її сина. Він навчався у другому класі.
— Терміново приходьте до школи, ваш син тут учинив таке… — і положила трубку, не вдаючись у подробиці.
Марія схопила сумку, відпросилася з роботи й побігла до школи.
— Що ж міг наробити Тарасик? З
