Краплини
Та нічого вона не страхітлива! Гарнюня! Максиме, скажи їм!
Соломійка притискала до себе обдерту, худющу, як тріска, кицю і ридала так, що сусіди, що стояли навколо, аж вуха затуляли.
Голосиста, добра у словах, як і всі в її великій родині, Соломія уміла донести свою думку, якщо не складно, то бодай гучно. У своїх пять вона не мала рівних у дворі за вмінням кричати так, що у старому домі дрижали вікна.
Усі давно вже звикли до Соломійки й її численних братів і сестер. Ніхто не звертав уваги на їхні витівки, чудово розуміючи, що Марія, їхня мати, не завжди може приборкати таку ватагу. Вона працювала у такому режимі, що будь-яка інша на її місці давно б вже знемоглася.
Той паркан, красивий, кований, що відділяв давню садибу, колись перетворену на комунальну квартиру в центрі Львова, був предметом гордості всього двору. І Марія, разом зі всіма сусідами, щороку навесні фарбувала його, тому мала повне право відпочити на ньому, скільки заманеться.
Але від цієї честі вона поки що відмовлялася, зітхаючи:
Усі ми, дівчатка, як коні: красиві, мудрі, сильні. Але своє ніхто за тебе не потягне. Лише сама! І тільки я, мої дорогенькі, безсмертна поні бігаю по колу й не знаю, куди. Навіщо давно зрозуміла. А от куди Десь тебе штовхають, а ти тикаєш носом у хвіст сусідньої конячки й мрієш про вечір: щоб усі по ліжках, чисті, ситі й щасливі. І у мийці порожньо Бо вже хтось помив посуд. І дивно, але саме ця порожнеча й є щастям
Марія мала філософський склад розуму й залишалася гарною жінкою. Але хто звертає увагу на жінку з шістьма дітьми, коли в тебе майже немає підтримки? На своєму особистому житті Марія давно поставила хрест. Її і так життя закрутило.
Бути мамою шістьом це вам не жменька родзинок!
Та й претензій до неї не було усім відомо, якою була родинна історія Марії.
Соломійка, як і ще троє з дітей Марії, були прийомними.
Мовляв, Марія не взяла їх з дитячого будинку, бажаючи «врятувати» й дати «світле майбутнє». Чи могла б вона на це зважитись? Можливо. Але не тоді, і точно не сама. Вона мала свої мрії і не планувала самотужки виховувати таку купу дітлахів.
Та життя той ще жартівник. Випробовуючи людей на віру, характер, розум і серце, воно не питає їхньої думки.
Ось тобі думай! Ріши, що ти за людина!
І Марії довелося думати й вирішувати. Хоча, відверто кажучи, від першої хвилини вона знала, що робитиме.
Усі діти, яких Марія ростила, були її «спадщиною».
А спадок приймають або ні. Марія вирішила, що у її випадку відмовитись неможливо. Її ж не покинули? То чому вона повинна залишити тих, кому доля не дала шансу? Тим паче, що вони свої найрідніші!
Для таких роздумів у Марії були вагомі підстави. Якими б вони не були їй вистачало.
Марійка була дитиною девяностих.
Її мама справжня красуня, квітка району, предмет заздрості дівчат з маленького містечка на Тернопільщині. Ясна річ, щойно виповнилось вісімнадцять а вже й весілля, й біла фата, що аж подих захоплювала. А чоловік був «діловий», що навіть страшно було подумати про ті справи, якими він опікувався.
Батьків своїх Марія не памятала зовсім.
Відвідати їх вона ходила з бабусею на місцевий цвинтар. Там стояв памятник із фотографіями маленька Марійка гладила їх пальцем і тихцем, щоб бабуся не чула, розповідала, як у неї справи: і про малюнок, що похвалила вчителька, і про шарф з червоно-білими смугами, який звязала бабуся.
Що сталося з батьками, Марія дізналася у шістнадцять.
Бандитом був твій батько, дитино. Сам пішов не вчасно і, забравши мою доню, залишив і тебе сиротою. Не можна, звісно, зле говорити, але я йому таки не прощу твою маму. І навряд чи змирюся Як я вмовляла, щоб не звязувалась з ним! Але Не допомогло. Любила. І він її теж кохав, бідака. Казали друзі його, що собою закрив, коли прийшли за ним. Врятувати хотів Може, й справді кохав Тебе пожаліли, хоч якась радість мені зосталася від дочки.
Тільки тоді Марія зрозуміла, хто то такі частенько заходили до них: топталися мовчки в коридорі або сиділи на кухні, слухаючи про її успіхи у школі, а потім клали на стіл конверти з грошима і йшли так, нічого не пояснивши.
Бабуся від грошей не відмовлялася, але й не витрачала. Відкладала. Коли Марія закінчила школу, купила для неї велику квартиру у Львові.
Ось, дівчинко, твій спадок. Від мами та й тата
Жити в тій квартирі Марія не хотіла. Лишилася з бабусею.
Чому, Марічко? Будинок гарний! У центрі міста! До гімназії пять хвилин пішки. На роботу зручно. Чого ні?
Не хочу без тебе! Або разом переїжджаємо, або залишаємося тут!
Бабуся довго не могла покинути свою стару оселю, де все нагадувало їй про доньку. Згодилася лише, коли зявилася племінниця Ганна.
Марійко, дозволь нам пожити у твоїй квартирі. В тебе діти, ти там не живеш Стоїть вона пуста. А я платитиму за неї і пропишуся. Дітей до садка треба влаштувати, а без прописки ніяк.
Ганна була пробивною, хазяйновитою жінкою, й бабуся Марії й без цього вважала її дуже хитрою.
Не слухай її, Марічко! Вона хоч і рідна, а з характерцем! Гони її!
Бабусю, в неї ж діти
І що? Вона їм мати! Хай сама про них дбає, а я повинна про тебе думати!
Марія слухалася бабусі, але й малих Максима й Лізу від себе не відштовхувала. Діти тулилися до тітки, яка їх любила, й сумували, коли мати забирала їх у свою кімнату:
Ось, не соплійте, Таня вам не нянька!
Марія ж гладила їх по голівках, розмірковуючи чи справедливо мати велику квартиру, коли хтось інший тулиться на зйомних? Та й Ганна постійно нагадувала, що вони рідні, а рідних кидати негоже.
Ці слова, наче тінь, переслідували Марію. Вона тільки й чула з дитинства, що якби її батько жив «по-людськи», то й мама була би жива.
Це боліло, і Марія все старалася почути від бабусі просте:
Оце правильно, Марічко! По-людськи! Є чим пишатися. Людина ти!
Кращої похвали для Марії не було. І з Ганною вона вагалася, але тоді бабуся її здивувала.
Не те, Марічко! Зовсім не те!
Чому? Невже правильно, щоб у Ганни діти ютяться, а в мене стоїть пуста квартира?
Саме тому й правильно. Бо вона хитра! І ще ти казку про лисицю й лядяну хатку забула, а я памятаю.
Бабусю
Мовчи! Не сперечайся! Ганна в твоїй квартирі жити не буде! Крапка! Там житимемо ми удвох.
А ти ж не хотіла переїжджати!
Тепер треба. Допомогти рідним правильно. Але й роздавати все, що маю, за першої нагоди глупо! Ганна сама встане на ноги, їй час потрібен, а не готовий дім. Вудку дай, не рибу! Бо коли дарувати все дарма, не буде в цьому користі.
Чому?
Люди тягнутися не будуть, якщо все готове. Запустиш тепер не виженеш потім, і сама почнеш відчувати себе винною. А вона цим скористається.
Може, й так Бабусю, хіба добре так про людей думати?
Не знаю, доню. Зараз розмірковувати легко, а коли змушений тоді не до веселощів. Хай краще не буде приводу.
Згода
Поможемо Ганні, але без зайвих дарунків. Життя довге, Марічко. Все ще зміниться Мені самому це вирішити а ти лишися осторонь, прошу. Ради дітей Ганни. Треба, щоб у них була тітка, яка любить. Важливо це завжди мати когось, кому ти не байдужий.
Ганна дітей любить!
Звісно! Але чи погано, якщо любитиме ще хтось? Кожна крапля любові золото, памятай це!
І як виявилося, бабуся мала рацію.
Ганна лише зітхнула на пропозицію бабусі:
Знала я, що ви Марійку не віддасте в образу.
А хотіла б?
Та ні! У мене ж нікого не залишилося, лише ви!
Так тримайся нас. Ми й допоможемо, й підтримаємо, знаєш це.
Ганю, я все розумію. Але Марійка сирота. Не можна ображати сироту, гріха не обминути Хай моя квартира невелика, зате район і садок, і школа поряд, дітям гарно.
Спасибі й за домівку, й за відвертість, і за опіку!
Та ти ж не чужа, Гано! Запамятай це!
Переїхавши, Марія з бабусею почали облаштовуватись на новому місці.
Але час не стоїть на місці. Він летить і не питає, чого ти хочеш.
Марія мріяла, щоб бабуся пожила в спокої, нарешті потішившись родиною, хоть доля вирішила інакше.
До районної поліклініки бабуся Марії ходила, як на роботу, жартувала, перебираючи рецепти.
Здоровя вже не те було
Марія турбувалась, супроводжувала, а старенька відмахувалась:
Які там два кроки, ти ж своє роби, доню! Обійдусь!
Як згодом жалкувала Марія, що не наполягла
Зима Льодяний тротуар Одне необережне падіння і
Бабуся впала біля поліклініки. Вдарилась головою знепритомніла. Люди проходили повз у справах, не до бабусь. Таксист, який знаходився поряд, позвонив в «швидку» і зателефонував Марії, знайшовши в сумці записку з адресою.
Але було вже пізно
Бабуся Марії померла наступного дня. Весь час Марія провела у лікарні, з Ганною поруч, яка залишила дітей із сусідкою й приїхала, щойно дізналася.
Як я буду без неї, Ганю?
Чого без неї? Не думай так! Треба триматися!
Лікарі уникали поглядів, і Ганя зрозуміла надії небагато.
Маріє, їй це не сподобається!
Що не сподобається?
Оце ниття твоє! Вона ж сильна була, такою й тебе ростила! Досить!
Постараюся
А після смерті бабусі життя змінилося остаточно. Тепер Марія мала відповідати за все.
Сталося багато.
Появився Олег, із яким Марія прожила майже пять років, розійшлися мирно, залишивши двох спільних дітей. Олег завжди був прямим, не приховував свою нову любов і щиро допомагав з дітьми.
Ми ж друзі, Маріє? пакуючи речі, не піднімав очей.
Так Олеже, ти сам себе чуєш?
Та це життя З дітьми буде важко Вони ж тебе й мене люблять.
І Марія змирилася. Допомогла з речами, попрощалась.
А потім до дітей та зателефонувала Ганні:
Приїдь
Ганна працювала старшою медсестрою у лікарні і вже лягала після нічної зміни. Та, почувши голос Марії, швидко зібралася.
Не плач! Пішов та й пішов! Хай буде щасливий сам із собою.
Чому?! В чому моя провина?
Тут не ти винна, це просто така порода Добре, що від дітей не відмовився, хоч життєво допомагатиме. Мені б так пощастило Я й тато, і мама Лиш Максимові тата бракує
Як мені далі бути?
Не сваритись це єдиний рецепт. Час усе владнає!
Скажеш ще, що час лікує?
Не скажу! Все брешуть. Воно не лікує, просто приходить щось нове й затуляє біль.
Звідки в тобі ця мудрість?
Від твоєї бабусі! Поки ми її памятаємо вона поруч
Спасибі, бабусю Марія витирала сльози рушником. Чому ж так боляче?
Так і має бути! Якби байдуже стало от тоді біда.
З часом Марія перестала сумувати. Життя входило у спокій.
Олег забирає дітей на вихідні, намагається не втрачати контакт коли повідомляє Марії, що в нього буде ще дитина, вона лише зітхає:
Це добре.
Дякую, Маріє, що ти така!
А яка ж? посміхається.
Та невдовзі й Ганна повідомляє новину.
Маріє, я при надії Друга дитина А батько, як дізнався зник
Та нічого, Ганю. Все буде добре. А як з житлом і дітьми?
Я сама не знаю, Маріє Справлюся я?
А глянь на Максима Сама Марія приймає рішення, яке інші назвали б дурницею.
Ти з глузду зїхала! Ганна тримає дарчу на квартиру. Не можу прийняти
Можеш! Марія посміхнулась. Так буде правильно. І бабуся б зрозуміла. У тебе гарні діти! І хай у вас буде дім
Квартира перейшла до Ганни, родина чекала на появу двійняток.
Соломійка й Марічка народилися вчасно маленькі, голосисті світу одразу дали знати про себе.
Голосисті дівчатка, це добре! Як назвеш?
Одну Соломією, на честь матері, іншу Марією, на честь тітки.
Була гарна людина, якщо дитину назвали її імям?
Чудова! Якби не тітка не було б і цих дітей.
З пологового будинку Ганну і малюків зустрічали діти та Марія.
Ось і нас стало більше! шепотіла Марія, погладжуючи новонароджених.
Щоб щасливими були Ганна не розповіла про своє занепокоєння.
Скажи Ганна про тривогу, звернись до лікаря було б, може, по-іншому. Але яка мати думає про себе, коли на руках двійнята?
Погіршало Ганні через тиждень після виписки. Покликала Максима:
Придивися за малими, я викликала швидку. Зателефонуй Марії. Не лякай Лізу.
Ганну не врятували.
І знову перед Марією постало тяжке рішення. Та чи могло бути інакше?
Ви єдина родичка, але ж четверо дітей У вас і своїх двоє! бідкалася жінка-працівник опіки. Це страшний тягар.
Марія не сперечалася.
Віддати дітей у притулок, розлучити Це було для неї немислимо. Що таке відповідальність її навчила бабуся. А, якщо так міркувати нема про що. Діти мають рости разом!
Олег поміг знайти юриста, сидів із дітьми, поки Марія оббивала пороги чиновників.
А твоя дружина не проти?
Ні. Вона теж мама знає. І ще знає, що ти мене не приймеш. Так сміється
Маріє, ти впевнена?
Та ні в чому я не впевнена, Олеже. Боюсь! Панічно! Але як інакше? Всі вони мої Когось віддати це немислимо.
Чого ж ти боїшся?
А якщо не впораюся? Я ж одна
Не одна. Я буду тобі допомагати, якщо дозволиш. Я винен тобі, памятаєш? Олег витер Марії сльози. Не бійся! Ми все здолаємо. Ти особлива людина, Марійко! Справишся!
Твої слова та Богові у вуха!
Він і так усе чує. Твоя бабуся там якщо не зрозуміють, вона розяснить!
Ой, правда Уперше, відтоді як не стало Ганни, Марія посміхнулась.
А далі було Важко.
Марія трималася, але іноді ночами плакала у подушку, щоб діти не почули.
Бабусю, що робити? Як далі? Ти завжди підказувала. Підкажи тепер!
І память давала їй підказки. Не завжди повну, більше натяк, але вирішення зявлялося. Діти росли. І для них Марія була найдорожчою. Кожен знав що б не трапилося, йди до неї: підтримає, пробачить, не скривдить.
Ось, і цього дня Соломійка затискала в обіймах кицю, насуплено відказала сусідці:
Виганяти Тетяна мене разом із кішкою не буде! Вона гарна! Дивіться, Соля, яка чистенька! А лишай це ми вилікуємо!
Ні! вигукнула Соломія, шукаючи підтримки у старшого брата й поглядаючи на двері підїзду.
Того ранку Марія збиралася повести малих у львівський зоопарк. Встала рано, поснідали, позбирала дітлашню за годину, а менших лишила на Максима у дворі.
Зведи їх на гойдалку, Максе. Я на хвилинку! Де та коробка з кросівками?
Лізка їх недавно в шафу сховала! Глянь в її кімнаті! Ми на дворі! і вже випроваджував сестер.
Марія поспіхом шукала кросівки, нафарбувала й губи як не в звичці на вихідних. На роботу це одне, а в зоопарк з дітьми
Але в той день, глянувши у дзеркало, подумала: пора й собі трохи потішитись. Купити солодку вату, дати дітям по морозиву й оголосити:
А я йду до слона! Хто зі мною?
І згадати, як сама колись з бабусею в той зоопарк ходила, пила компот, їла бутерброд на лавочці під слоновником. Держала бабусю за руку і мріяла, щоб день не закінчувався.
Тепер компот Марія варить сама, бутербродів повна торба. І її діти колись своїм дітям так само приготують. І буде це правильно.
Поглянувши в дзеркало, Марія взяла рюкзак і вибігла з квартири.
Сусідка, що йшла назустріч, усміхнулася:
Йди-но, Маріє! Чекає на тебе несподіванка!
Соломійка кинулася до неї:
Мамо! Дивись, яка киця! Гарна ж?
Що могла на це відповісти Марія?
Та нічого.
Взяла кішку за шкірку, роздивилася, зітхнула.
Зоопарк скасовується. У нас власний тигр зявився. Максе, де тут ветклініка? Попрямували!
І це буде хороший день. Хоч до зоопарку так і не потраплять справ пережити вистачить.
А худюща кіця, яку Соломія на очах у всього двору понесе додому, через місяць-два стане пишною, лагідною, красивою муркотухою, яка принесе в дім ще одну краплинку щастя а то й цілий океан.
І нікого це не здивує. Бо там, де є любов багато її ніколи не буває.
