**Щоденник**
Не було б щастя…
Керівник відділу продажів Богдан був неодружений, тому, побачивши молоду та гарну Олену, одразу закохався. Вона прийшла перший день на роботу до його відділу, і він відразу підійшов до неї.
— Доброго ранку, колего, — промовив він з такою теплою посмішкою, що погляд Олени мимоволі затримався на ній.
— Доброго ранку, — відповіла вона ніжним голосом і всміхнулася у відповідь.
— Отже, приступайте до обов’язків. У курс справ вас введе Наталя, вона тут старша, — він кивнув у її бік, — ознайомтесь із інструкцією. Бажаю успіхів, сподіваюсь, спрацюємось.
Колеги, переважно жінки, з цікавістю подивилися на свого начальника, а коли він вийшов, Наталя прошепотіла сусідці по столу Вікторії:
— З яких пір наш Богдан так уважно зустрічає нових співробітниць? — і обидві засміялися.
Олена спочатку придивлялася — таки новий колектив. Поводилася не абияк скромно, до речі, скромність взагалі не була її якістю, але тихо зайняла позицію спостерігача. Молода, але вже з досвідом — їй лише двадцять два, але з сімнадцяти років вона встигла розбити пару сімей. Навіть під час навчання в коледжі закрутила роман із викладачем, набагато старшим за неї. Але першим опам’ятався він і перервав стосунки, бо чутки дійшли до його дружини.
Минув час, і Богдан запропонував їй зустрітися після роботи в кав’ярні.
— А чому б і ні? Ви ж мій шеф, а з шефом треба підтримувати гарні стосунки, так би мовити, налагоджувати контакти, — усміхнулася вона.
Олена посміхалася так щиро, що він спочатку подумав — жартує. Але зрадів, адже вона погодилася. Богдану було тридцять, одруженим він не був ніколи, стосунки траплялися, але до серйозного кроку не дійшло. Тому ці стосунки закрутилися швидко: закохалися, зустрічалися, а потім колеги разом здивувалися, коли він оголосив, що вони з Оленою запрошують їх на весілля.
**Сімейне життя Богдана**
Всі бажання та примхи Олени він виконував. Навіть прийняв її умову.
— Поки що не плануємо дітей, хочу пожити для себе. Коли буду готова стати матір’ю, повідомлю. А поки, любий, ніяких пелюшок і розпашонок.
Богдан думав, що пройде час, і дружина зрозуміє — сім’я без дитини це не сім’я. Але час минав, а Олена не збиралася народжувати, і щоразу, коли він починав розмову про дитину, різко обривала його.
— Бодя, я ж тебе відразу попередила, і ти погодився. Тож не займай мені голову цим. Я ще не готова.
Та одного разу він побачив, як дружина, розгублена, вийшла з ванної кімнати з тестом на вагітність у руках.
— Олено, ти… вагітна? — вона кивнула.
А він від щастя підхопив її на руки, а вона розплакалася.
— Не хочу я народжувати! Не хочу бути товстою коровою! Ти мусиш щось зробити! — Але він тримав її на руках і цілував у мокрі від сліз щоки.
— Не сердься, не плач, це ж щастя! Як же я тебе люблю, Оленко. У нас буде дитина!
Та Олена була рішуча: пішла до лікаря і взяла направлення, щоб позбутися вагітності. Але Богдан встиг прибігти до лікарні — вона ще не зайшла до кабінету. Зі скандалом вивів її на вулицю.
— Благаю тебе, Олено. Не роби цього, нехай народиться наша дитина. Я буду допомагати тобі у всьому. Обіцяю.
Дружина погодилася з умовою, що міняти пелюшки, памперси і вставати вночі до дитини вона не буде. Усю вагітність Богдан не відходив від неї, виконував усі бажання. Нарешті настав той день — він відвіз її до пологового. І лише коли на світ з’явилася здорова донечка, він з полегшенням зітхнув.
Задоволений і щасливий поїхав додому відпочити. А наступного дня, коли приїхав до пологового провідати дружину з донечкою, йому раптом сказали:
— Вашої дружини тут немає. Вона втекла, дитину залишила.
— Не може бути… — не повірив Богдан. — Можливо, вона вийшла кудись?
— Ні, вона пішла. Ось записка, — медсестра простягнула йому складений аркуш.
Ні в офісі, ні вдома Олена не з’являлася, на дзвінки не відповідала, змінила номер. Лише через півтора місяця вона подзвонила Богдану.
— Збери мої речі, приїде мій Артем і забере їх. На розлучення подавай сам, я все одно не прийду.
Про донечку навіть мови не було — вона їй була не потрібна, як і Богдан. Так і став він для донечки Софійки і матір’ю, і батьком. На щастя, неподалік жила його мати, яка допомагала з донечкою.
**Марія**
Дзвінок на телефоні змусив Марію схопити трубку. Телефонувала зі школи Оксана Василівна, вчителька Дениска, її сина. Він навчався у другому класі.
— Терміново приходьте до школи, ваш син тут учинив таке… — і відключилася, не вдаючись у подробиці.
Марія схопила сумку, відпросилася з роботи і побігла
