**Щоденниковий запис**
«З Днем народження, Соломіє, хочу подарувати тобі твою мрію», — промовив Тарас, обіймаючи її.
«Як це — подарувати мрію? Мрія — це щось невловиме…», — здивувалася Соломія, коли вони вийшли з університету після пар.
«А я все одно подарую», — відповів він рішуче. «Залишимо конспекти в гуртожитку, переодягнися — поїдемо за місто».
Вони вийшли на зупинці «Кінний клуб «Стріла». І тоді дівчина зрозуміла: він везе її кататися на конях. Скільки разів вона розповідала йому, як мріяла про це з дитинства. Любила коней, хоча бачила їх лише в зоопарку, а по телевізору заворожено дивилася фільми про них.
Звідки така любов — і сама не знала. Одного разу, ще у п’ять років, попросила батька:
«Тату, купимо коня!»
Батько розсміявся:
«А де ми його триматимемо? Він великий, потрібно годувати, сіно возити. У нас двокімнатна квартира».
«На балконі», — просто відповіла донька.
Батько довго пояснював, що коням потрібен простір, і в квартирі вони загинуть. Соломії стало шкода коня, і вона погодилася.
«Зрозуміла, тату, на балконі не можна. Ну то збудуймо йому стайню під балконом».
Ця дитяча мрія йшла з нею по життю. Навіть зараз, на четвертому курсі, вона все ще закохана в коней.
Після прогулянки верхи Соломія була щаслива.
«Дякую, Тарасе, це неймовірно. Тепер я знаю — мрії збуваються». А він теж посміхався — адже здійснив мрію коханої.
Була весна. Вийшовши з клубу, вони побачили ліс неподалік.
«Давай прогуляємось!» — запропонувала вона.
У лісі ще лежав сніг, але вже пробивалися підсніжники.
«Тарасе, дивись! У дитинстві ми з подружками теж збирали їх. А який запах… Весна — це чудовий час».
Вони сміялися, збираючи квіти.
«З Днем народження і з весною!» — промовив він, подаючи їй букет.
«Дякую… Ти подарував мені справжнє дитинство».
Вони зустрічались більше року, а перед випуском Тарас, відкладаючи кожну гривню, купив їй перстень і зробив пропозицію. Кохалися щиро — це вони знали напевно.
Весілля пройшло гарячо: біла сукня, строгий костюм, весільний коровай. Свідкою була подруга Марічка, з якою вони жили в гуртожитку та дружили роками.
Через кілька років у них вже була власна квартира, син Данилко, а Тарас став начальником відділу. Життя здавалося ідеальним.
А потім все розлетілося. Одного дня Тарас прийшов похмурий і, не дивлячись у вічі, сказав:
«Я йду від тебе, Соломіє».
«Куди?» — не вірячи, засміялась вона.
«До іншої жінки. До Марічки».
Він вийшов із сумкою, грюкнувши дверима. Данилко, граючись у дворі, нічого не чув. Пізніше сказав:
«Бачив тату з валізою. Він поїхав у відрядження».
Так минуло десять років.
Одного разу в двері настирливо дзвонили. Розгнівана Соломія відчинила — на порозі стояла Марічка.
«Тобі що тут треба?» — скрикнула вона.
«Може, запросиш мене?» — спитала колишня подруга.
«Говори швидше і йди геть».
«Я… прийшла по-доброму. Забери свого Тараса назад».
Соломія витріщилася.
«Тобто ти його вкрала, а тепер хочеш віддати? Він хворий чи що?»
«Ні… Просто я ніколи його не любила. Мені було важливо тебе знищити».
«За що?»
«Тому що тобі все, а мені — нічого! Ти завжди була кращою. А я лише твоєю тінню. Тому я забрала твого чоловіка… А тепер він мені не потрібен. Він п’є, лежить на дивані, а я… я закохалась по-справжньому».
Соломія холодно посміхнулася:
«Ти справді думала, що я візьму його назад? Він твій. І ніколи більше не з’являйся тут».
Марічка пішла. Соломія сіла на кухні й заплакала. Не через Тараса. А через те, що збрехала: у неї не було іншого чоловіка, окрім сина.
Але вона точно знала — дороги назад немає. І йти по ній вона не хоче.
**Урок:** Зрада — це квиток у один кінець. І навіть якщо його повертають — він уже не той.
