**Нові сусіди**
Підійшовши до свого під’їзду, Марічка побачила, як у нього зайшов незнайомий чоловік, що штовхав перед собою хлопчика з ранцем за спиною. Вона прискорила крок і ввійшла майже слідом.
“Цікаво, в яку квартиру вони йдуть? Ніколи їх не бачила”, — подумала вона, піднімаючись сходами за ними, відстаючи на один проліт. Зупинилися вони на третьому поверсі, навпроти її дверей. Чоловік відкривав замок.
— Добрий день, — привіталася Марічка, дістаючи ключі із сумки.
— Добрий день, — почула у відповідь глухий голос, і вони зникли у квартирі.
“Нові сусіди, — подумала вона. — Якийсь похмурий, буркнув і все”.
Три місяці тому поховали Ганну Степанівну, яка жила в тій квартирі. Колишня вчителька початкових класів завжди була чемною та доброзичливою, але вже стара й часто хворіла. Марічка іноді заходила до неї, купувала продукти, коли та не могла вийти, і вони разм пили чай.
Не розглянувши сусідів як слід, вона після вечері посиділа в інтернеті і лягла спати.
Наступного дня, у суботу, Марічка прокинулася пізно, а потім вирішила зайти до магазину. Вийшла з квартири одночасно з новими сусідами. Чоловік із щетиною на обличчі й суворим поглядом замикав двері, а поруч стояв худий семирічний хлопчик. Дитина дивилася понуро, і в очах у нього була глибока сум’ятність.
Коли чоловік підняв погляд, Марічка знову привіталася. Він буркнув:
— Здрастуйте, — а хлопчик мовчав.
Взявши сина за руку, він рушив униз. Марічка спитала:
— Ви нові сусіди?
— Так, — сухо відповів він.
“Більше питати не буду, — вирішила вона. — Нав’язуватися не хочу. Але чому хлопчик не говорить?”
Вона працювала у магазині неподалік, де школярі часто забігали після уроків — жваві, голосні. Тому їй було дивно бачити такого замкненого хлопчика.
“Мабуть, ще не звик, — подумала вона. — А де ж його мати? Ніколи її не бачила”.
В голові крутилися різні думки, навіть тривожні: а раптом цей чоловік викрав дитину? Але вона відганяла такі ідеї, сподіваючись, що з часом усе з’ясується.
Так минув місяць. Одного вечора в двері постукали. За вічком вона побачила сусіда.
— Добрий вечір, — ввічливо сказав він. — Вибачте за турботу, але у мого Тараса температура. Не знаю, що робити. У вас є градусник? До речі, мене звати Олег.
— Марічка, — відповіла вона і запросила його на кухню.
Діставши аптечку, вона дала йому градусник і ліки.
— Вранці треба викликати лікаря.
Олег кивнув. Його обличчя вже не було таким суворим — тепер воно виражало тривогу.
— Дякую, я все поверну. Раніше ніколи не лікував сина сам… Якщо вам щось потрібно, звертайтеся.
— Зачекайте, — вона подала йому тарілку із шматком яблучного пирога. — Візьміть, нехай Тарас їсть, коли одужає.
Олег спочатку вагався, але потім усміхнувся — і ця усмішка зробила його зовсім іншим.
Вранці Марічка прокинулася рано, хоча був вихідний. “Раптом Олег на роботу, а хлопчик сам?” — подумала вона і рішуче подзвонила в їхні двері. Олег відчинив, уже збираючись вийти.
— Доброго ранку! Ви куди? Як Тарас?
— На роботу. Температуру збили, лікаря викликав. Пиріг дуже смачний, дякую.
— А як же Тарас? А якщо йому стане гірше?
Вони зайшли до кімнати. Хлопчик лежав мовчки.
— Привіт, Тарас, як справи? — спитала Марічка, але він лише сумно подивився на неї.
Олег вийшов у коридор.
— Він не говорить після того, як у нас у будинку загинула мати. Пожера. Ми з ним тоді були у селі у моєї матері. Лікар каже, що з часом пройде. Але я не можу залишатися вдома — працюю у рятувальній службі. Тарас вже звик бути сам.
— Але так не можна! — Марічка була рішуча. — Я залишуся з ним.
Олег вагався, але потім з полегшенням погодився.
— Якщо вам не важко… Ось ключі.
Марічка приготувала Тарасу омлет, а потім і обід. Коли Олег повернувся, він відчув запах їж. У кімнаті спав Тарас, а Марічка дрімала у кріслі.
— Лікар була, — сказала вона. — У Тараса тільки трохи болить горло. Ось рецепт. А ще у вас у холодильнику пусто.
— Дякую, — Олег дивився на неї з вдячністю. — Сьогодні вперше за довгий час я не хвилювався на роботі.
З того дня Марічка частіше навідувалася до них.
А одного ранку, виносячи сміття, вона побачила Тараса з незнайомою жінкою.
— Доброго ранку, — сказала вчителька. — Вчора Олег не відповідав на дзвінки. Тому ми заночували тут, а тепер йдемо до мене.
Марічка запропонувала залишити Тараса у себе.
Зателефонувавши до рятувальної служби, вона дізналася: Олег у лікарні — зламав ногу.
Негайно вони з Тарасом приїхали до нього. Побачивши батька у гіпсі, хлопчик раптом кинувся до нього і закричав:
— Тату, тату
