**УДОВЕЦЬ**
Микола закохався у Соломію ще зі школи. Маленька, тендітна, з розсипом рудих веснянок на носі. Саме такою він уперше побачив її в шостому класі й одразу ж закохався без пам’яті.
Соломія була молодшою за нього на три роки. Вчилася на відмінно, була скромною й сором’язливою. А Микола з кожним роком все більше прив’язувався до неї. Підглядав за нею на перервах, коли вона з подружками скакала через скакалку у шкільному дворі. Легенька, наче яскрава метелика.
Коли він повернувся з армії, того ж дня прийшов до Соломії з букетом квітів — просити її руки.
Батько Соломії був суворим і серйозним чоловіком. Довго розмовляв із Миколою в окремій кімнаті, а потім, посміхаючись, простягнув йому руку своєї доньки.
Весілля було гарячим. З’їхалися навіть найдальші родичі. Молодих вітали три дні. Очі у Соломії сяяли від щастя, а Микола пишався. Він був упевнений, що йому дісталася найкраща наречена в селі.
Через два роки, за допомогою батьків, Микола збудував хату. Соломія аж літала від радості — за три місяці до народження первістка вони нарешті переїхали до свого власного дому.
Народилася дівчинка, її назвали Олесею на честь бабусі Соломії. Дитя було міцним і здоровим, але для Соломії пологи стали справжнім випробуванням.
Цілий рік після народження доньки вона ходила бліда й немов безсила. Микола возив її по лікарях, а ті лише розводили руками: потрібен час, щоб організм оговтався.
А коли Олесі виповнилося півтора роки, Соломія дізналася, що знову вагітна. Лікарі радили перервати вагітність — мовляв, сили вже не ті, може не виносити. А якщо й виносить, то може не пережити пологів.
Микола разом із лікарями умовляв Соломію, але вона стояла на своєму.
— Я свій плід не вб’ю! Він не винен, що захотів народитися. Будь що буде, — казала вона. — На все Божа воля!
Останній місяць вагітності Соломія провела в лікарні. А вдома сумувала маленька донька, а Микола не знаходив собі місця. Серцем відчував — лихо неминуче.
І серце його не обмануло. Соломія не пережила пологів — у неї просто зупинилося серце. Але на світ встигли з’явитися дві чарівні близнючки.
Микола був невтішний у своєму горі. На похоронах, стоячи біля могили, він дивився на чорний вал землі порожнім, невидючим поглядом. Перед його очима промайнуло все життя з Соломією — щасливі дні, її усмішка. А в вухах дзвенів її сміх, наче дзвін. Коли труну опускали в могилу, Микола впав на коліна й заревів, немов поранений звір.
— Як же я без тебе? Що робити? Навіщо мені далі жити? — сльози котилися по щоках, а в душі була лише пустота. На місці серця — чорна діра.
А після похорону він запив. Намертво, без пам’яті. Пив, щоб не згадувати її, щоб не чути в голові її голос.
Батьки Соломії забрали дівчаток до себе. Вони вважали, що Микола навряд чи оговтається і зможе бути для них гарним батьком.
На сороковий день після смерті Соломії Микола, як завжди, напився до нестями й заснув у сінях. І йому приснився сон. У хату заходить Соломія — у білій сукні, з розпущеним волоссям, в якому грають промені сонця. Підійшла, погладила його по голові й промовила так ніжно, як колись:
— Миколеньку, коханий, ну що ж ти робиш? І не соромно тобі? — прищурила свої зелені очі й погрозила пальчиком. — Донечки вже й забули, як батько виглядає, суму
