То були інші часи
Давним-давно, коли життя було зовсім іншим, особливо в селі. Там панували свої звичаї, повір’я й порядки. Батьки вирішували долі дітей — за кого скажуть, з тим і житиме дочка чи син. А чи любили одне одного молоді — ніхто про те не питав. Так жили їхні батьки, діди й прадіди.
Соломія виросла у великій родині, де було четверо дітей, вона — найменша. Усім хатнім роботам навчилася. Коли їй пішов сімнадцятий, покохала вона Грицька. Жив він на іншому кінці села, але часто опинявся біля її хати. Переглядалися вони, і в тих гарячих поглядах було більше слів, ніж у будь-якій розмові.
**Наказ батька**
— Соломіє, скажи мені, нащо той Грицько біля нашої хати крутиться? Що йому тут робити, коли живе він аж за ставком? — суворо запитав батько Степан, хоч дочка й силкувалася нічого не видати.
— А звідки ж я знаю, тату? — відповіла вона, опустивши очі, а серце билося так, що мало груди не розривало.
— Не знаєш? Заміж схотіла? Знайду я тобі чоловіка, а не цього голодранця Грицька. Живуть із матір’ю в напівзруйнованій хаті. Не такий тобі чоловік потрібен, — рішуче промовив батько.
Степан вирішив: треба якнайшвидше видати Соломію заміж, інакше втече вона до Грицька, і доведеться йому споріднитися з тим, кого він терпіти не міг.
— Мати, чи є в Соломії посаг? Щось готувала? — запитав він у дружини Марії.
Та перелякано подивилася на чоловіка.
— Степане, з чого це ти питаєш? Щось є, але дівчина ще молода. Невже вирішив видати її? Рано ще, до того ж вона ж у нас найменша, — заголосила Марія, знаючи впертий характер чоловіка. Якщо що задумав — не переконаєш.
Її саму колись віддали за Степана без її волі, і жила вона з ним у страху, а не в любові.
— Не рано. Сімнадцятий — саме час, поки не розбалувалася. А Грицько нехай знає свій кут, не бути йому моїм зятем.
Марія ще більше злякалася, адже Соломія пошепки зізнавалася, що подобається їй кучерявий Грицько.
— Мамо, не можу втриматися — як побачу його, так серце замирає, але боюсь. Раптом тато побачить…
— Ох, доню, навіть не думай. Ти ж знаєш батька. Не до вподоби йому Грицько.
**За наказом**
Як тільки Соломії виповнилося сімнадцять, до них засилали свататись Івана. Його батьки жили через дві хати, вважалися заможними — корова й кінь у господарстві. Троє синів, Іван — молодший, ще неодружений.
Він їй ніколи не подобався. Рудий, з веснянками, неохайний, але щоразу, проходячи повз їхнє подвір’я, зупинявся та визирав у двір — хотів побачити гарну, статну дівчину. А вона ховалася. Був він старший на три роки. Навіть у дитинстві, коли бігали на річку, уникала його. Казала, що не терпить рудих. Одного разу, коли їй було сім, він витягнув її з річки, куди занесло течією.
— Тільки не кажи батькові, інакше мене з хати не випустить, — благала вона, цокочучи зубами від холоду.
— Не скажу, біжи додому, — відповів Іван і ледве помітно посміхнувся.
Ні батькові, ні матері він не розповів.
Напередодні Степан зустрів Грицька біля хати й різко сказав:
— Не крутися тут. Не бути тобі моїм зятем. Завтра прийдуть сватати Івана, то й віддам Соломію. І щоб я тебе більше тут не бачив.
Грицько зрозумів — батько не жартує. Нічого не відповів, розвернувся й пішов. Було йому важко, але що вдієш? Такі були звичаї.
Того ж вечора Степан промовив дочці:
— Готуйся завтра до сватів. Досить у дівах сидіти. Нова сорочка, стрічки — усе є. Зрозуміла?
— Зрозуміла, тату… А хто жених? — ледве чутно запитала вона.
— Іван. Господар добрий, хата як іграшка, худоби повно. Голодувати не доведеться. І нехай рудий — зате роботящий.
— Тату, та він мені не подобається…
Батько глянув на неї так, що вона одразу змовкла.
— Хто в тебе питатиме?
**Судбина**
Цілу ніч плакала Соломія. Не хотіла за Івана, але чи підеш проти батька?
— Доню, на все воля Божа, — втішала мати.
— Мамо, як жити з нелюбим?
— Так, як і я живу…
Наступного дня прийшли сватати. Іван сяяв, як вичищений мідник. Одягнений у нову сорочку, волосся зачесане. Навіть виглядав непогано. Соломія вийшла з-за занавіски у новій вишиванці, коси з червоними стрічками. Глянувши на неї, Іван почервонів — так вона йому подобалася.
— У нас купець, у вас товар, — оголосила сваха.
Степан помітив хвилювання Івана й задоволено кивнув.
— Ось вам і товар.
Посватали. Було весілля, і пішла Соломія до Івана. Свекор зі свекрухою прийняли її добре. Вони вже давно приглядалися до дівчини.
Ніхто не знав, що коїлося в душі Соломії. А там було темно. Вона любила іншого.
— Господи, допоможи мені прийняти свого ч
