Проковтнув сльози: як я з матері-королеви перетворилась на божевільну стару
У цьому світі я завжди була сама. З самих малих літ. Батьків не стало, коли мені ледве виповнилося вісім. Залишилася з бабусею у старенькій хатчині на околиці села. Вона була мені і матір’ю, і батьком, усім світом. Але й її не стало, коли мені було п’ятнадцять — тоді я зрозуміла, що більше нема на кого сподіватися. Все, що в мене залишилося, — це я сама.
Після восьмого класу я вийшла заміж. Думала, знайду сім’ю, знайду опору. Народилася донечка — моя маленька радість, моє сонечко. Чоловік, правда, виявився не таким, про якого мріяла: запив, став піднімати руку. Скільки сліз я через нього пролила, скільки ночей спала, не роздягаючись, боячись, що він знову прийде п’яний і злий. У якийсь момент зрозуміла: якщо не заради себе, то заради доньки — треба йти. Розлучилася. Залишилася з дитиною на руках, без копійки й без підтримки. Але в мене була мета — виростити, вивчити, дати їй те, чого в мене самої ніколи не було.
Працювала на знос. Вранці — у пекарні, ввечері — прибирання в офісі, у вихідні — підробіток по домівках. В будь-яку погоду — і в сніг, і в дощ. А вдома — посмішка на обличчі, щоб донечка не бачила, як мені важко. Вона росла, гарнішала, а я… Я робила все, щоб їй нічого не бракувало. Ляльки, книжки, велосипед. Шила їй сукні, заощаджувала на собі, брала кредити — аби у моєї принцеси було все.
— Мамо, ти в мене найкраща! Ти — королева! — казала вона. А у мене в грудях від цих слів розправлялися крила.
Потім — школа, випускний. Вона підійшла до мене сяюча:
— Мам, я знайде плаття! Таке гарне! Всього тисячу гривень…
Тисячу! У мене на всю зарплату — триста. Але я мовчки кивнула. Продала бабусині золоті сережки, останню пам’ять. Її дорогоцінність — за випускне плаття.
Вступила до університету. Я тішилася, пишалася! Працювала ще більше. Але грошей все одно не вистачало. Квартплата, навчання, їжа, проїзд.
— Мам, ти ж там у Польщі добре заробляєш? Можеш ще трохи надіслати? Нам тут туго…
А я сама у Варшаві прибирала квартири з ранку до ночі. Вени набряклі, спина болить, пальці потріскалися від миючих засобів. Але працювала. Бо для неї — все.
Минали роки. Подзвонила:
— Мам, я закохалася. Хочемо одружитися.
Я здивувалася.
— А навчання? А диплом?
— Потім усе, мам, не переймайся!
Я знову вбивалася у роботу. Щоб весілля було — як у людей. Плаття, ресторан, гості. Навіть букет нареченої оплатила. А потім — народження онука. Коляска, ліжечко, підгузки, суміші. «Мамо, допоможи, нам тяжко». І я допомагала.
Потім я наважилася. Захотілося авто — не нового, звісно, старенького. Спина болить, по маршрутках не набігаєшся. Подумала: може, діти підтримають?
— Мам, ти при собі? Тобі авто навіщо? Краще віддай гроші онукові — кімнату переробимо, а тобі і автобуса вистачить!
Ось тоді я зрозуміла. До болю: для них я більше не мати-королева. Для них я — стара, втомлена, зайва жінка. Заважаю їхнім молодим планам, заважаю жити, заважаю дихати. Стала для них… тягарем.
Я вийшла на вулицю, сіла на лавку під мрякою. Перед очима промайнуло все: мої безсонні ночі, мозолі на руках, сльози на кухні, поки вони спали. Усе — заради неї. А тепер… тепер я нікому не потрібна. Ані як мати, ані як бабуся.
Я витерла сльози рукавом старого пальта.
— Нічого, — прошепотіла сама до себе. — Прорвуся. Як завжди.
А десь глибоко все одно болить. Біль матері, яку забули. Зрадили. Переступили. І тоді я подумала: може, коли вона сама стане матір’ю, тоді зрозуміє. Зрозуміє все.
Я підвелася. Дощ посилювався. Волосся промокло, черевики хлюпали, але я йшла. Повільно. Рівно. Бо я мати. Виживала колись — виживу й тепер.
А тим, хто це читає, скажу одне: не забувайте матерів. Не міряйте їхню цінність своєю вигодою. Бо поки ви молоді й безтурботні, вони віддають вам останні сили. А коли прийде ваша черга, не дай Боже почути від дітей те саме, що колись ви казали їм.
