Невістка зрадила мого сина — з того часу він став іншою людиною.
Не знаю, як витягти його з цієї прірви. Не знаю, як допомогти, коли материнське серце розривається від болю й безсилля.
Мій син, Ярослав, народився від щирої, міцної любові. Ми з його батьком віддали йому все: сили, час, мрії, молодість. Виховували чесним, добрим, чуйним. Єдине, чого чекали від життя — аби він виріс, знайшов гарну дівчину, створив сім’ю і подарував нам онуків. Просте людське щастя, не більше.
Але все пішло зовсім не так.
Три роки тому, коли Ярику ледь виповнилося дев’ятнадцять, він зв’язався з жінкою, яка йому майже у сестри годилася. Розлучена, з дитиною, з непростою долею і, як згодом з’ясувалося, не менш складним характером.
Досі не можу спокійно згадати, коли дізналася, що вона не може мати дітей. Син тоді сказав: «Мамо, не сподівайся. Дива не буде». У мене земля з-під ніг пішла.
Метушилася по хаті, ридала, благала чоловіка поговорити з Яриком. А він мовчав, лише палив цигарку за цигаркою. Потім промовив: «Якщо будемо перечити — втратимо його». Ми підкорилися. Я переступила через власне материнське серце, прийняла ту жінку — заради сина.
Але виявилася вона хитрющою. Гостроглазою, підступною. Не раз ловила її на флірті з іншими, підслуховувала дивні розмови, помічала таємничі відлучки. Але перед Ярославом вона була ніжною, слухняною, усміхненою, гладила його по щоках. А він вірив їй. Не мені — їй. Своїй матері — ні, а їй — так.
І ось одного разу ми з чоловіком вирядилися до друзів у сусіднє місто. Вже стояли на автостанції, коли я раптом зрозуміла: забула вдома квитки. Побігла назад, швидко. І раптом бачу: біля нашого будинку стоїть чужа машина.
Не дзвонила у дзвінок. У сумці були ключі, і я тихесенько, мов кішка, зайшла всередину. Ніби серце вже знало, що знайде щось жахливе.
У спальні, на нашому ліжку, я побачила її. З якимось типом, який, як виявилося, тільки тиждень тому вийшов із тюрми. Усі в окрузі встигли пожалкувати, що він повернувся. А вона привела його додому. У будинок, де живе мій син. Я завмерла.
Знала, що якщо просто розповім, Ярослав не повірить. Тому збрехала. Подзвонила йому на роботу — він тоді працював у кав’ярні неподалік — і сказала, що стою біля дверей, забула ключа. Нехай прийде і відчинить. Хотіла, щоб він своїми очима побачив, у кого перетворилася та, кого він називав дружиною.
Він прийшов швидко. Відчинив двері, увійшов, і… все. Жодних слів, жодного крику. Лише почервонів, сів на підлогу й заплакав. Як мала дитина. Як той хлопчик, якого я колисала на руках. Повторював одне: «Чому?..»
З того дня він не той. Як тінь. Не сміється, не жартує, не розмовляє. Ходить, мов під водою. Вона досі живе з ним. Досі красуніє, досі бреше, досі вдає, що нічого не сталось. А він — немов повільно погасає.
Іноді думаю: може, даремно відкрила йому очі? Може, краще б жив у ілюзії? Але потім згадую – він не заслуговує на таку брехню. Ніхто не заслуговує. Нехай болить, але правдиво. Бо бути зрадженим і не знати цього — у сто разів гірше.
І все, чого зараз хочу — щоб мій син знову почав жити. Щоб зміг відпустити. Щоб знайшов когось справжнього. Адже він — добрий, чистий, гідний. І не для того я його виростила, щоб дивитися, як жінка з брудною душею топче його серце.