**Щоденник**
**20 грудня 2024**
Складно вирішити все одразу.
На літні канікули Оксана з чоловіком відвезли дітей у село, недалеко від міста. Навіщали їх що вихідних, іноді вона їхала сама. Село за сім кілометрів, тому Оксана могла після роботи в п’ятницю сісти на автобус, якщо її чоловік Андрій працював у вихідні.
Можливо, вона й не їздила б так часто, але по-перше, сумувала за дітьми, а по-друге, батько після інсульту потребував допомоги, і матері теж треба було підмогти з городом. Тієї п’ятниці вона збиралася їхати відразу після роботи.
— Андрію, я їду до дітей у село, тож поїж сам, у холодильнику все є. А в неділю заїжджай за мною, у тебе ж вихідний, дивно, що в суботу працюєш…
— У нас завал, — пробурчав чоловік. — Шеф обіцяв доплатити.
Оксана працювала головним бухгалтером, і того дня поспішала звіт і відправила його начальству в область. Але через поспіх допустила помилки.
У суботу обідати їй зателефонував керівник Віктор Олексійович.
— Оксано, що ти наробила зі звітом? Мені дзвонять зверху, вимагають виправити негайно, інакше позбавиш премії.
— Я в селі, можливо завтра… — він їй не дав договорити.
— Мені байдуже, де ти! Виправляй! — кричав він так, що чула навіть її мати.
— Та добре, зараз поїду.
— Доню, хто це так лютує?
— Мій начальник. Щось я накосячила у звіті. Ну що ж, треба їхати.
Попрощалася з тринадцятирічним сином і десятирічною донькою.
— Ну все, дітки, до наступних вихідних.
Приїхавши до міста, пішла в офіс, увімкнула комп’ютер і сіла виправляти звіт. Знайшла дві грубі помилки.
— Як я могла їх не помітити? Ну звичайно, коли поспішала на автобус…
Вже вечір. Відправила звіт, закрила офіс і пішла додому.
— Андрій мав би скоро прийти. Цікаво, здивується, що я вдома. Останнім часом він якийсь дивний. Телефон не випускає з рук, то задумливий, то злий. Треба поговорити.
Підійшла до будинку, побачила світло на кухні.
— Значить, Андрій уже тут!
Піднялася на третій поверх. Серце раптом забилося частіше. Біля дверей почула романтичну музику, яку чоловік зазвичай не любив. Це було дивно.
Обережно відкрила двері. У коридорі — чиїсь знайомі босоніжки. Чиї? Не могла згадати.
Поклала ключі, зазирнула у кімнату. На балконі — дві постаті, палять.
— Надька… Це ж Надька! — пройшло в голові, і в ній все стислося. Її подруга.
Що вона тут робить? Останнім часом Надя часто заходила до них у гості… Оксану затрясло. Вона несміло підійшла до балкона.
— Андрію, коли ти вже скажеш Оксані про нас? — почула вона голос подруги.
Чоловік відповів роздратовано:
— Надь, ми ж домовлялися не тиснути. Я ще не вирішив…
Крізь занавіску Оксана побачила, що він у трусах, а Надя — у його сорочці.
— Ну і коли вирішиш? — раптом голосно випалила вона, розсуваючи штору.
Андрій випустив цигарку, а Надя скрикнула.
— А ти чого тут? — закричала вона. — Мала ж приїхати завтра! Але й добре, що побачила!
Оксана оніміла від такої нахабності.
— Окс, ти б хоча б подзвонила, — пробурчав чоловік.
— Тепер я маю дзвонити перед тим, як увійти до власного дому? — відповіла вона.
Надя вийшла, хлопнувши дверима.
— Окс, пробач, це нічого серйозного. Я нікуди не піду з родини, — сказав Андрій.
— А в нас ще є родина?
— Ну буває таке… Ти ж сама винна — перестала за себе доглядати. А я чоловік, мені подобається красиве.
— А ти пригадай, що у нас діти, що мій батько після інсульту, що я допомагаю мамі. І що твоя зарплата зменшилася наполовину — тепер я знаю, на що. Андрію, ти мені огидний.
Голова горіла, ду
