Олексій, який прокинувся в туманному соні над Дніпром, підбіг до свого батька, старого Василя, що сидів у крихкій хатині під кленом.
— Подаю на розлучення, — прошепотів він, ніби листя шепоче вітром. — Досить! Моя дружина, Ганна, стала мов млява тінь. Скільки ще можна самотужки копати цю безодню?
Василь підняв голову, його очі блищали, наче кристали над Чорним морем.
— Прости мене, сину, — мовив він, голосом, що сплітався з далекою піснею кобзаря.
— За що? — запитав Олексій, втрачаючи нитку реальності.
— За те, що я не завжди був добрим до твоєї матері. Це моя провина, що в тобі зросла темна крихта роздумів про розлучення…
— Що, не розлучатися? — його голос розплився, мов крижаний водоспад.
— Ні, не розлучайся… Навіть не думай про це. — батько простягнув йому стару керамічну чашу, в якій відбивалися зорі.
— Терпіти до кінця днів? — спитав Олексій, відчуваючи, як час розтікається, наче мед у сонці.
— Не треба терпіти, — сказав Василь. — Ти не терпиш її, а своє погане ставлення до неї. Змінишся сам — зміниться все навколо.
— Як змінитися? — запитав той, і його слово розлетілося, мов крихітні метелики над Полтавським полем.
— Дивись на Ганну, як вчить Господь. Вона — дар Божий, твоє сонце, твоя допомога, мати твоїх дітей, крихка керамічна посудина, яку Бог поклав у твої руки, щоб ти тримав її ніжно, обережно, охороняв. Усе інше — дрібниці! Якщо вона сьогодні чогось не вміє — навчиться. Ти й сам не все знаєш, що треба робити…
Якщо щось не встигає — прикрий її слабкість своєю силою і любов’ю. Якщо чогось не знає, розкажи ввечері за чашкою чаю, обійнявши за плечі, немов вітрила козака над Дніпром. Ваш шлях — лише ваш. Ваша любов — лише ваша. Той, хто вкладає в твої очі злобу, — ворог твого дому.
Навіть якщо це твоя мати… Твій брат… Або найкращий друг… Не суди їх за це. Вибач. І кожному дай зрозуміти, що за свою дружину, за свою любов ти готовий, якщо треба, без роздумів віддати життя, але нікому, навіть поганим словом, не дозволиш торкнутися твоєї родини…
— Вас із мамою теж хотіли розлучити? — спитав Олексій, відчуваючи, як над його головою з’являються хмари, що пахнуть липою.
— Ми й без «помічників» іноді сварилися, — відповів Василь, — дурними і гордими. У вас інше життя. Бог не вигнанням кличе вас. Просіть у Нього мудрості. Поступайтеся одне одному… Жалійте і підбадьорюйте одне одного… Любов, якщо ти її не знаєш, зростає. Всю її велич, всю її цінність ти побачиш лише в глибокій старості, коли ввечері ніжно обіймеш свою дружину за плечі, і слова стануть зайвими.
Бонус
Олексій замовк. Уперше за довгий час він подивився на Ганну не як на проблему, а як на людину, що теж втомлюється, має слабкості, шукає тепла й підтримки. Йому стало соромно, що раніше він бачив лише «недоліки», а не її очі, що колись сяяли радістю поруч із ним.
Тієї ночі, коли місячне світло лилося, як м’яке молоко, він повернувся додому, не сказавши жодного докору. Просто підійшов, обійняв Ганну і тихо промовив:
— Пробач мені. Я не бачив у тобі найціннішого дару мого життя.
Вона спантеличилася, та в її очах спалахнув вогник — той самий, що колись з’єднав їхні серця. Не треба було багато слів. Лише тиша, дотик і відчуття, що вони все ще разом.
Бо справжня любов не зникає — вона іноді засинає під шаром образ і щоденних турбот. Але якщо полити її увагою, терпінням і ніжністю, вона прокидається і стає ще сильнішою, ніж була спочатку.
