Жінка віддала новонародженого онука чужим людям. Ось що з того вийшло
Хату – у снах, і жінку, схожу на ту, що зустріла його сьогодні… Такі сни він бачив у дитинстві, коли хворів і плакав. Бо та жінка була без обличчя, лише очі світилися, як вогники. Він лякався її, бо здавалася примарою. Тоді кликав матір, а вона пригортала його, хрестила і заспокоювала.
Життя йде своїм чергов. Посівальники
Її хату вже давно обходять стороною посівальники. Дітвора тепер біжить туди, де дадуть гривню, а не сухий коржик. Горілка в Олени теж не з крамниці – своя, домашня… Хіба сусід Грицько, коли вже добре похаменується по селу, зайде до неї:
— Сійся, родися, на щастя, на здоров’я… наливай, Оленко! — бубоніть п’яними губами.
Вона наливає йому, і сама ковтає чарку — легше спатиметься. Якби ще Грицько не болів язиком, а то завжди влупить у самі печінки…
— Отак, Оленко, і доживаємо… Ми з моєю старухою — як ті два пні в лісі! Нам уже нікого не треба. А в тебе ж донька є!
— Та пив би ти та мовчав, як той Бурко на ланцюгу! Донька в мене є! Хоч і далеко, але є! Тож іди собі, не розпускай язика! — гарчить на нього.
Грицько не поспішає йти, хоча вона вже його штовхає.
— Знаю, чого ти сердишся… Усі в селі знають, що віддала онука чужим. Скажи, що брешу? А? Знаєш, що баби шепочуться? Той хлопчик тобі сниться! Того й світишся вночі, бо боїшся… Еге ж? Боїшся? — сміється їй у вічі.
— Геть відси, пропахлий! Забудь дорогу сюди! — Олена вхопила його за комір і витягла за поріг.
— Збожеволіла! Пусти! — не міг вирватися.
— Ніколи сюди більше! Чуєш?! — кричала йому вслід.
А він лише хихотів… Правда, більше не заходив — ні випити, ні побалакати. Можливо, соромився, а може, боявся. Вона б йому простила, якби зайшов. Бо, як кажуть, гість у хату — Біг у хату. Та правду ж казав… А правда завжди болить.
Їй і справді сниться хлопчик. Ніколи не розгледіти його обличчя, лише очі, як ті вогники… Стоїть на порозі, проситься в хату, але не йде далі. Бачила цей сон багато разів… чи може, це й не сон…
* * *
Сонце вже піднялося високо, і Олена зрозуміла — Грицько сьогодні не прийде. Згадала минулорічну сварку і… ніби знову відчула на пальцях грубий матеріал його куртки. Сіла сама до столу, налила чарку… Свято ж!
У дворі загавкав Бурко, і заскрипіли двері. Хтось зайшов.
— Зі святом! Чи можна посіяти? — на порозі стояв гарний молодий чоловік.
Олена схопилася з місця:
— Заходьте… сійте…
— На щастя, на здоров’я… — кидав зерна незнайомець.
Вона не зводила з нього очей. Помітила, що він озирається по хаті. «Чи не злодій часом?» — злякалася.
— А ви когось шукаєте? Хто ви буде? — несміливо запитала.
— Година посівальника частувати, чи не так? — сміливо підійшов до столу і дістав із сумки вино, ковбасу, солодощі.
Олена, здивована, вийняла з печі гарячу картоплю з салом і сіла навпроти.
«Може, від Настки хтось… Але ж він занадто молодий…»
Гість налив вино, а вона не знала, що казати.
— Ви не звідси. Кого шукаєте?
— Шукаю… Ви Олена Іванівна?
— Так…
— А чоловік ваш був Михайло?
— Був… помер…
— А донька ваша Настя?
— Так…
— Тоді я ваш онук… Андрій. — Він простягнув руку крізь стіл. — Давайте знайомитися.
Світ закрутився перед очима… Перед нею постало обличчя того хлопчика зі снів. Ті самі очі…
Олена скрикнула і захиталася, але він підхопив її й посадив на лаву.
— Не бійтеся. Я не за претензіями… Просто хотів побачити вас і цю хату. Моя справжня мати померла, а перед смертю розповіла мені все. От я й приїхав…
Олені здавалося, що вона голосить на все село, але це були лише тихі сльози. Вона розповіла йому все. Вперше в житті. Він слухав, не відводячи погляду. А коли вона замовкла, підвівся, оглянув хату й сказав на порозі:
— Живіть із Богом… Він вам і суддя. Не я…
І вийшов.
Сніг курився за його авто. Вона не встигла ні номер розглянути, ні запитати, де він живе. Вибігла за ворота, не вдягнувшись… Тужила.
* * *
Настя росла слухняною.
— Вчителькою будеш! — наказав батько. — Про заміжжя й не думай, доки не закінчиш навчання!
Але їй і без того не хотілося заміж. Хоча мама вже давно визначила, хто буде її чоловіком:
— Он у Корнія син — якраз під тебе! Військовий! Квартира, зарплата! Як вивчишся — одружитесь.
І без маминих підказок він їй подобався. Але він був старший. Приїжджав у відпустку — і дівчата, як бджоли до меду. Але він обрав її. Перед від’їздом сказав:
— Почекай мене три роки.
