15 листопада, Київ, під’їзд будинку на Хрещатику
Сьогодні вранці я стояла в коридорі, стискаючи стару металеву лійку, ніби це була моя остання зброя. На підлозі першого поверху, де звичайно розквітали мої глиняні горщики з петуніями, гераньовими та фіалковими, панував хаос: три горщики розбиті, ґрунт розсипався по зношеному лінолеуму, а пелюстки валялися, мов уламки бурі. Під’їзд ввішував запах вологи, цвілі та легкого металевого привкусу від поручнів.
З квартири 12 доносилася гучна електронна музика з важкими басами. Я, у кольоровій халаті з ромашками, з сивим волоссям, зібраним у тугий пучок, поглянула на винуватця – новенький чорний велосипед, прикріплений ланцюгом до поручнів саме там, де стояв мій квітковий куток.
– Хто ж це таке навів? – прошепотіла я, голос тремтів від гніву. – Мої квіти! Півстоліття їх вирощувала, а тепер… варвари!
Двері квартири 12 розчинилися, і на майданчик влетів Нікіта, двадцять сім років, у сірих спортивних шортах і майці. Його темне волосся було розпатлане після тренування, у руках – пляшка води з яскравою етикеткою.
– Тамаро Іванівно, ви чому так крикнете? – сказав він, оглядаючи безлад. – Це ж через горщики? Велосипед я поставив, горщики впали. Куплю нові, обіцяю.
Я підняла лійку у його бік, вода розбризкнулася по підлозі.
– Обіцяєш? Це не просто горщики, Нікіте! Це душа під’їзду! А ви, молоді, лише руйнувати вмієте!
Нікіта закатив очі, ковтаючи воду.
– Душа? Бабуся, це ж рослини. Мій велосипед важливіший – ним я їжджу в спортзал, працюю. А ваші горщики зайняли весь простір!
З квартири виглянула Оленка, молодша сестра Нікіти, світле волосся зібране в неохайний пучок, у руках – потертий підручник з психології. На футболці надпис «Мрій велико».
– Нікіте, ти серйозно? – сказала вона, бачачи розбиті горщики. – Тамаро Іванівно, пробачте його, він не подумав. Я зараз приберу.
Я фыркнула, очі блиснули під окулярами.
– Не подумав? Це егоїзм, Оленко! Ви, молоді, лише про себе! Мої квіти радували весь будинок, а він їх у сміття вкинув!
Зверху спустилася Ганна, тридцять п’ять років, мати двох дітей з квартири 15. Вона штовхала візок з малим сином, джинси в заплямованих яблучному пюре слідах. За нею йшла старша донька Людка з рюкзаком.
– Що за шум? – запитала Ганна, оглядаючи майданчик. – Нікіте, це ти розбив квіти? Тамаро Іванівно права, вони під’їзд прикрашають!
Нікіта кинула пляшку на підвіконня, вона дзвеніла склом.
– Прикрасити? Та половина в’яне! Краще лампочки замінити, ніж квіти поливати!
Олег, самотній програміст з квартири 10, вискочив з-за дверей, тримаючи ноутбук. Окуляри сповзли на ніс, футболка з логотипом Linux була змита.
– Нікіте, не кипи, – сказав він, поправляючи окуляри. – Квіти – це екологія, кисень. А твій велосипед можна в підвалі зберігати.
Нікіта обернувся, голос підвищився.
– Екологія? Олеже, ти в під’їзді раз на місяць буваєш, сидиш у своєму коді! А мені куди велосипед ставити?
Під’їзд перетворився на арену, де розбиті горщики стали символом війни між сусідами, кожен з яких бачив у квітах щось своє.
Наступного дня конфлікт розгорівся ще сильніше. Я принёс нові горщики з підвалу, де зберігав запас, і демонстративно поливав петунії, воркуючи про «невиховану молодь». Мій кольоровий халат колихався, а лійка блищала під тусклим світлом лампи. Нікіта, повернувшись після тренування, побачив, що його велосипед знову затиснутий у кутку, оточений порожніми горщиками, і закричав сестрі:
– Оленко, що це за цирк? – вказуючи на горщики. – Я ж казав, мені місце потрібно!
Оленка, сидячи за кухонним столом, завалена нотатками, відклала підручник.
– Нікіте, не починай. Я з Тамарою Іванівною говорила – вона справді засмучена. Можеш вибачитися?
Нікіта фыркнув, скинув кросівки, які глухо впали на підлогу.
– Вибачитися? За що? Вона свої квіти всюди розставила, а я маю підлаштовуватись? Це мій під’їзд теж!
Оленка зітхнула, голос став м’якшим, проте твердішим.
– Це наш під’їзд, Нікіте. І її теж. Вона їх для всіх вирощує, а ти горщики розбив. Зрозумій, для неї це важливо.
Зверху спустилася Ганна





