Ти виходиш з Лукянівського СІЗО, і вже крокуєш вулицями Києва, до старої оселі своєї бабусі Коли раптом у темному передпокої серед запаху пиріжків і вологого вітру знаходиш маленьку дівчинку з імям Лілея, очі котрої сповнені тривоги та чогось потаємного.
З тріском у дім влітають чоловіки чоботи в глині, дихання важке, спітнілі комірці. Ти бачиш, як Лілея стискає ляльку з льону, і кожен її вдих як сполохана пташка під коміром.
Серед них ватажок у вишитій сорочці, пяний незнайомець з химерною ухмилкою, зиркає на твою яскраву арештанську робу:
Новий оберігач? глузливо рикоче він.
Ти стоїш, мов дуб над прірвою, і голос твій як карпатський грім:
Це не ваша господа. Час іти геть.
За вікнами миготить блискавка, над дахом чути голоси предків. Лідер не рухається, і один з його голоти шурхотить ближче до Лілеї.
Виведіть її, кидає прохолодним тоном ватажок. Її матір нам винна.
І тоді, немов відчувши тепло бабусиних слів про відвагу, ти рушаєш вперед: слизька підлога, глина і вода допомагають тобі, чоловік летить у стіл і розбиває чайник.
Інший намагається схопити тебе за руку але ти різко штовхаєш його стороною.
Біжи, шепочеш Лілеї. Вона зникає у сутінках, як дим від свічки.
Ніж миготить в руці ватажка. Але ти викручуєш його запястя так, що залізний холод опиняється на підлозі серед крові, що змішується з дощовою водою. Його поплічники хапають його, старий годинник на стіні зупиняється.
Безмовно знаходиш Лілею у тіні під бузковим кущем, разом повертаєтеся у дім усередині грози й страху.
Вони повернуться, шепоче вона.
Повернуться, відказуєш, та ми вже навчилися не ховатися.
Вікна забарикадовані, обіцянка тиха та тверда берегти цю таємничу дитину.
Пізніше скрип ледь вільного дошки на підлозі приводить до схованки: металева скринька, заповнена листами, старими гривнями і доказами, що Остап Савченко погрожував твоїй бабусі через земельний пай.
Лілея дрижить:
Це він водій чорної Волги.
Сусідка тітка Ганна киває Савченко ще восени забрав бабусю на розмову.
Сільський священник, отець Теодор, передає тобі документи про підписання фальшивих договорів, радить звернутись до журналіста в Чернівцях.
Лілея міцно тримає тебе за рукав, ви разом сідаєте у блакитну Таврію і їдете, поки нічні фари чорних бусів полюють за вами шосе. Але цього разу удача на вашому боці.
У Чернівцях ти знаходиш Ганну-Любов, журналістку з поглядом гострим, як серп. Вона уважно знаходить в пачках паперу сліди, укладає імена й цифри:
Це дуже небезпечно тут замішані великі люди.
Лілея скоромовкою диктує імена, що звязують Савченка не тільки з землею, а й з дітьми, продаваними мов зерно.
Ганна-Любов діє миттєво, поки Савченко ще не встиг сховатися за родичами в обласному центрі.
У ніч без сну ви з Ганною-Любовю й таємничим фотографом пробираєтесь до складу на околиці. Лілея залишається у схованці. Федеральні агенти ламають двері усе, наче в тумані.
Ти проходиш в коридор, знаходиш Емілію знесилену, як вітер у жовтні, і зустрічаєш Остапа Савченка.
Метушня, вибухи голосів, але цього разу вам щастить: агенти бачать Савченка і закривають йому кайданки на запястках. Емілія з Лілеєю, нарешті, у безпеці.
У відділку слідчий тихо повідомляє:
Саме люди Савченка колись підставили тебе.
Минають тижні. Розслідування Ганни-Любові розкриває увесь клубок, мережа Савченка падає, мов стиглі яблука з дерева.
Ти повертаєшся у відроджене село тихіше вже не буде. Мариса знайдена, Юрко арештований. Лілея просить залишитися, Емілія обіймає її мов рідну.
Минають місяці, дім оновлюється, сад оживає. І одного вечора Емілія промовляє:
Втрачений час не повернеш. Але вибір шляху далі твій.
Ти вдихаєш яблуневий цвіт:
Тиші більше тут не буде, і дітей у пітьмі не заховають.
І між снів і домом, вперше живеш насправді.
