Оксана сиділа за столом, коли хтось постукав у двері офісу. Олег підкрався до входу, поглянувши на знайоме приміщення новим, майже підозрілим, поглядом.
— Можна ввійти? — спитав він, вже переступивши поріг.
Вона кивнула, не відводячи очей від екрану. Будинок, що належав їй від тітки Ліди п’ять років тому, був просторий і світлий, три кімнати. Одна з них перетворилася на ідеальне робоче місце — тут панували порядок і тиша.
— Слухай, — розпочав чоловік, сівши на краю дивана, — мої батьки знову нарікають на шум міста.
Оксана нарешті повернулася до нього. За десять років шлюбу вона навчилася розпізнавати його інтонації. Тепер у його голосі звучала певна невпевненість.
— Мати скаржиться, що погано спить через шум, — продовжував Олег. — А батько втомився від постійного клопоту. І оренда щомісяця піднімається.
— Розумію, — коротко відповіла вона, знову занурившись у роботу.
Проте розмова про його батьків не стихала. Щовечора Олег знаходив нову причину згадати їхні проблеми: то забруднене повітря в центрі, то галасливі сусіди нагорі, то крутий східчастий під’їзд.
— Вони мріють про спокій, знаєш? — сказав він під час вечері. — Про справжній дім, без шуму.
Оксана повільно пережовувала їжу, розмірковуючи. Олег рідко говорив так відкрито; його занепокоєння батьками здавалося їй дивним.
— Що ти пропонуєш? — обережно запитала вона.
— Нічого особливого, — пожартував він, знизуючи плечима. — Просто думаю про них.
Тиждень потому Олег частіше з’являвся в її офісі. Спочатку під виглядом пошуку документів, потім просто так. Він зупинявся біля стіни, ніби вимірював щось поглядом.
— Гарна кімната, — зауважив він одного вечора. — Світла, простора.
Оксана підняла погляд. У його тоні з’явився новий відтінок — оцінка.
— Так, мені тут комфортно працювати, — відповіла вона.
— Знаєш, — сказав Олег, підходячи до вікна, — може варто перенести робоче місце в спальню? Там теж можна облаштувати куток для роботи.
У ній стискався вузол. Вона відклала ручку і уважно подивилася на чоловіка.
— Навіщо це? — запитала вона. — Тут зручно.
— Не знаю, — пробурмав він. — Просто подумав.
Проте думка про переїзд не залишала її. Олег почав міркувати над розташуванням меблів, зупинятись у дверному прорізі, ніби вже уявляв інший інтер’єр.
— Слухай, — сказав він кілька днів потому, — не час вивільнити офіс? На всяк випадок.
Питання звучало ніби вже ухвалене рішення. Оксана підскочила.
— Навіщо вивільняти кімнату? — запитала вона різкіше, ніж планувала.
— Просто думаю, — вагався Олег. — Можна б було мати кімнату для гостей.
Тепер вона зрозуміла: усі ці розмови про його батьків і випадкові зауваження про офіс — частина одного плану, у якому її думка не враховувалась.
— Олеже, — сказала вона спокійно, — скажи прямо. Що відбувається?
Він відвернувся до вікна, уникаючи її погляду. Тиша розтяглася. Оксана зрозуміла, що вже щось було вирішено без неї.
— Олеже, — повторила вона твердо, — що це за гра?
Чоловік повільно повернувся, його обличчя застигло від сорому, проте в очах блиснула решітка рішучості.
— Мої батьки втомилися від міського шуму, — почав він обережно. — Їм потрібен спокій.
Оксана підвелася, відчуваючи, як у грудях наростає тривога, яку вона намагалася приховати тижнями.
— І що ти пропонуєш? — запитала вона, вже передбачаючи відповідь.
— Ми одна сім’я, — сказав Олег, ніби це пояснювало все. — У нас є зайва кімната.
Зайва. Її офіс, її притулок, її простір — зайва кімната. Оксана стискала кулаки.
— Це не зайва кімната, — сказала вона повільно. — Це мій офіс.
— Та можеш працювати в спальні, — пожартував чоловік. — А у батьків немає іншого куди йти.
Фраза звучала заздалегідь підготовлено. Оксана зрозуміла, що ця розмова не вперша, а лише продовження вже давно запланованого діалогу.
— Олеже, це мій будинок, — сказала вона різко. — Я ніколи не погоджувалась, щоб твої батьки тут жили.
— А ти ж не проти, чи не так? — контрзапитав він, з ноткою роздратування. — Ми ж сім’я.
Знову той виправдання. Сім’я, ніби автоматично позбавляє її голосу. Оксана крокнула до вікна, намагаючись заспокоїтись.
— А що, якщо я проти? — запитала вона, не обертаючись.
— Не будь егоїстичною, — крикнув Олег. — Це про літніх людей.
Егоїстична. За те, що не хотіла віддати свій простір. За те, що вимагає обговорення. Оксана повернулася до чоловіка.
— Егоїстична? — повторила вона. — За те, що хочу, аби мене вислухали?
— Давай, — відмахнувся Олег. — Це сімейний обов’язок. Не можна їх кинути.
Сімейний обов’язок — ще одна гарна фраза, щоб замкнути її. Але Оксана вже не збиралася мовчати.
— А який мій обов’язок перед собою? — запитала вона.
— Припини драматизувати, — відмахнувся він. — Це нічого, просто перенеси комп’ютер в іншу кімнату.
Нічого. Її роки праці, створення ідеального офісу, тепер — нічого. Оксана раптом побачила чоловіка, ніби вперше.
— Коли ж ти вирішив усе? — спитала вона тихо.
— Я нічого не вирішував, — намагався виправдатись Олег. — Просто розглядаю варіанти.
— Брехня, — відповіла вона. — Ти вже обговорив це з батьками, чи не так?
Тиша говорила голосніше за будь‑які слова. Оксана сіла, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
— Тобто ти консультувався з усіма, крім мене, — зазначила вона.
— Припини, — вибухнув Олег. — Яка різниця, з ким ти розмовляв?
Різниця. Її думка, її згода, її дім — яка різниця? Оксана зрозуміла, що чоловік поводиться, ніби власник, ігноруючи її права власниці.
Наступного ранку Олег увійшов на кухню, виглядаючи, ніби вже прийняв остаточне рішення. Оксана сиділа за столом з чашкою кави, очікуючи продовження вчорашньої розмови.
— Слухай, — почав він без вступу, — мої батьки нарешті вирішили переїхати.
Оксана підняла погляд. У його тоні не залишалося місця для обговорення.
— Звільни кімнату в будинку, тепер вони там будуть жити, — додав він, ніби віддаючи наказ.
Для Оксани це стало прозрінням. Вони навіть не спитали її. Чоловік не просто не запитав — він виключив її з процесу.
Кавова чашка задригнулася в її руках. Усе перекинулася в голові, коли вона усвідомила масштаб зради. Олег стояв, чекаючи реакції, немов даючи наказ слугам.
— Ти серйозно? — сказала вона повільно. — Ти просто вирішив за мене? Я ж вчора сказала, що проти!
— Заспокойся, — відмахнувся він. — Це логічно. Де ще вони можуть жити?
Оксана поставила чашку на стіл і підвелася. Її руки тремтіли від накопиченого гніву.
— Олеже, ти зрадив мене, — сказала вона прямо. — Поставив інтереси батьків вище нашого шлюбу.
— Не драматизуй, — пробурмав він. — Це сім’я.
— А я що, чужинка? — її голос загострів. — Ти порушив мої межі і ігнорував мій голос у власному будинку!
Олег відвернувся, явно не очікував такої реакції. Всі ці роки вона підкорялась його рішенням. Тепер щось розбилось.
— Ти ставиш мене на рівень слуги, — продовжувала вона. — Вважаєш, що я маю терпіти і мовчати.
— Припини гіперболізувати, — різав він, роздратовано. — Нічого серйозного не відбудеться.
Нічого серйозного. Її думка ігнорувалась, її простір відбирався — і це «нічого». Оксана піднялася ближче до чоловіка.
— Я відмовляюся віддати свою кімнату, — заявила вона твердо. — І ще більше не дозволю твоїм батькам зайняти наш дім без запрошення.
— Як ти смієш? — вибухнув Олег. — Це мої батьки!
— А це мій будинок! — крикнула вона. — І я не буду жити з чоловіком, який вважає мене нікчемою!
Чоловік відступив, побачивши її справжній гнів вперше за багато років. У його очах загорілася рішучість, якої він раніше не помічав.
— Ти не розумієш, — сказав він, збентежений. — Мої батьки розраховують на нас.
— І ти не розумієш мене, — перебила його Оксана. — Десять років, а ти досі не вбачаєш, що я не іграшка в твоїх руках.
Вона пройшла до кухонної стійки, збираючи думки. Слова, що скупчувалися роками, нарешті вивільнилися.
— Знаєш що, Олеже? — сказала, повертаючись до нього. — Виходь з мого будинку.
— Що? — був шокований він. — Про що ти говориш?
— Я більше не готова жити з чоловіком, який не цінує мене, — відповіла вона спокійно і впевнено.
Олег відкрив рот, та слова не виходили. Очевидно, він не очікував такого обороту.
— Це наш будинок, — пробурмав він.
— За законом будинок належить мені, — холодно нагадала Оксана. — І я маю право вигнати тебе.
Він стояв, немов не вірячи в те, що чув. У шоку він зрозумів, що переступив якусь невидиму межу.
— Оксано, поговоримо спокійно, — спробував він. — Ми можемо знайти компроміс.
— Пізно, — перебила її. — Угода мала бути укладена до того, як ти вирішив.
Олег намагався заперечити, та в її очах була незламна твердість; слова застрягли в горлі. Оксана вже не була підкореною дружиною, що роками поступалась.
— Збирай свої речі, — сказала вона спокійно.
Через тиждень Оксана сиділа в офісі, насолоджуючись тишею. Будинок здавався більшим без чужих присутностей. Порядок, який вона так цінувала, нарешті відновився.
Вона не шкодувала. Внутрішньо встановився спокій, що доводив правильність її дій. Вперше за довгі роки вона захистила свої кордони і гідність.
Дзвінок телефону. На екрані — номер Олега. Оксана відхилила виклик і повернулася до роботи. Любов і сім’я неможливі без поваги. І жоден борг перед родичами не дає права топтати того, хто поруч.
Вона це зрозуміла. Кінець.
