13 травня
Сьогодні знову на під’їзді в нашому будинку на вулиці Хрещатик, 27, розгорілась справжня буря. Я, Тетяна Петрівна, стояла в коридорі, стискаючи стару металеву лійку, немов останню зброю проти безладу. На підлозі першого поверху розкидані глоби глиняних горщиків, у яких зроставали мій кленовий герань, петунія та фіалка. Три горщики розбиті, земля розсипана по пошарпаному лінолеуму, а листя мовчки плаче, ніби після шторми. Запах вологи, цвілі та легкого металевого присмаку від поручнів пронизує повітря.
З квартири 12 лунала гучна електронна музика з важкими басами. Я, в квітчастому халаті з ромашками, з сивим волоссям, зібраним у тугу косу, помітила новенький чорний велосипед, прикріплений ланцюгом до поручнів саме там, де колись стояв мій квітковий куток.
— Хто ж це таке зробив? — прошепотіла я, голосом, що тремтів від гніву. — Мої квіти! П’ятдесят років їх поливала, а тут… варвари!
Двері квартири 12 різко відчинилися, і в під’їзд влетів Нікіта, двадцять сім літ, у сірих спортивних шортах і майці. Після тренування його темне волосся було розкидане, у руках — пляшка води з яскравою етикеткою.
— Тетяно Петрівно, ви чого так клекочете? — сказав він, оглядаючи хаос. — Це ж тільки горщики впали, я їх заміню, обіцяю.
Я навела лійку в його бік, вода розбризкнулася по підлозі.
— Обіцяєте? Це ж не просто горщики, Нікіто! Це душа нашого під’їзду! А ви, молодь, тільки руйнувати вмієте!
Нікіта знизав очі, ковтаючи воду.
— Душа? Це ж рослини, бабусю. Мій велосипед — це мій шлях до спортзалу, робота. Ваші горщики зайняли весь простір!
З квартири 12 виглянула моя молодша сестра Зоря, з білявим волоссям, заплетеним у недбалий хвостик, тримаючи старий підручник з психології. На ній oversize‑футболка з написом «Мрій велико».
— Нікіте, ти серйозно? — сказала вона, бачачи розбиті горщики. — Тетяно Петрівно, пробачте його, він не подумав. Я все приберу.
Я підняла брови, очі під окулярами блиснули.
— Не подумав? Це егоїзм, Зорю! Ви, молоді, тільки про себе думаєте! Мої квіти радували весь будинок, а він їх викинув у сміття!
Зверху спустилася Марина, тридцять п’ять років, мати двох дітей, з візочком, у якому сидів малюк, а за нею — старша донька Олена з рюкзаком.
— Що це за галас? — запитала вона, оглядаючи підлогу. — Нікіте, ти ж розбив квіти? Тетяно Петрівно, вони прикрашають наш під’їзд!
Нікіта кинував пляшку на підвіконня, вона лунала, як дзвін.
— Прикрашають? Половина в’яне! Краще лампочки замінити, ніж квіти поливати!
Олег, одинокий програміст з квартири 10, виглянув з-за дверей, тримаючи ноутбук. Його окуляри сповзли на ніс, футболка з логотипом Linux була зморшеною.
— Нікіте, не гарячись,
