В нас на ніч залишилася свекруха, Ганна Петренко. Зранку вона увірвалася до нашої спальні з криком: «Вставай, Марічко, бачиш, що у твоїй кухні коїться?!» Я зірвалася з ліжка, ще в піжамі, серце билося, немов божевільне. Мчу коридором, на ходу накидаючи старий халат, принюхуюся може, щось горить? А може, газ не вимкнули? У голові вже цілий трилер: цегла палає, каструля вибухає, чи ще якась лиха доля. Заходжу у кухню, а там таргани. Цілий натовп рудих потвор бігає по столу, по тарілках, по залишках вечері, які вчора лінувалася прибрати. Свекруха стоїть, руки в боки, і сверлить мене очима, наче я спеціально виростила цих комах, щоб її шокувати.
«Марічко, у вас завжди так?» почала вона, а голос ледве не тремтів від злості, «Як так можна жити? У тебе ж діти, чоловік, а в кухні таргани, немов у якомусь коморі!» Стою, наче грімом приголомшена, і не знаю, що відповісти. Ну так, не прибрала вчора, бо після роботи ледве ноги волікла. Діти плакали, чоловік, Богдан, щось бурмотів про футбол, а я мріяла лише впасти у ліжко. Хто міг подумати, що саме цієї ночі таргани вирішать влаштувати парад? І головне звідки вони взагалі взялися? Ми ж живемо не в якійсь занедбаній хатчині, у нас квартира, усе охайно. Ну, майже охайно.
Ганна Петренко, звісно, не замовкає. «За моїх часів,» каже, «такого не було! Я після вечері все мила, витирала, ані крихти не залишала. А ти що? Сьогоднішня молодіж лінива, тільки й уміє, що в телефонах сидіти!» Хитаю головою, ковтаю образи, бо що тут скажеш? Вона ж не просто свекруха вона генерал у спідниці, для неї порядок у кухні справа честі. А я, мабуть, її розчарувала. Почала метушливо прибирати: схопила ганчірку, змила тарганів, витерла стіл, тарілки, усе, що під руку потрапило. Свекруха стоїть над плечем, коментує: «Тут не пройшла! А що це за пляма? Ти плитку ніколи не миєш?» Ле
