**Щоденник**
Усі приїхали на випускний розкішними авто. Одні лімузинами, інші спорткарами, які батьки орендували на одну ніч. А я? Я приїхала, грюкаючи старим мікроавтобусом, де кожен камінь під колесами лунав, немов обвал мосту. Замість того, щоб вийти на високих підборах під руку з мрійливим кавалером, мене вивів єдиний чоловік, який завжди був поруч мій тато. У візку.
І це була найчарівніша ніч мого життя.
Я Маряна, і ця історія та, якою я ніколи не ділилася. Але після того незабутнього вечора я зрозуміла: найпростіші люди часом найдивовижніші.
Ми з татом жили бідно. Мама померла, коли мені було пять, і з того часу ми були самі. Він працював у супермаркеті, заробляючи ледве на оренду та їжу. Але він ніколи не скаржився. Неписальними пальцями заплітав мені коси перед школою, клав у портфель цукерки в обгортці з газети й приходив на кожні батьківські збори, навіть якщо йому доводилося йти пішки від зупинки.
Коли мені виповнилося чотирнадцять, він пошкодив спину на роботі. Лікарі казали травма, але згодом він перестав ходити. Спочатку милиці, потім ходунки, нарешті візок. Ми втратили авто, потім і будинок. Оселилися в тісній квартирці, а я після школи пішла підробляти.
Тому, коли настав час випускного, я навіть не мріяла. Сукня, квитки, макіяж все було занадто. І з ким іти? Я не була популярною. Тиха дівчина у старих речах з благодійки, з підручниками, переданими від старших класів. Але в таємниці я мріяла. Хоч раз відчути себе красивою.
Тато дізнався. Він завжди дізнавався.
Одного вечора я побачила на дивані коробку. Всередині темно-синя сукня. Проста. Елегантна. Мені якраз.
«Тату, як ти?»
«Трохи зібрав», відповів він, намагаючись звучати байдуже. «Попалась на розпродажі. Думав, моїй доньці варто хоч раз почуватися, як принцесі».
Я обійняла його так, що ледве не перекинула візок.
«Але хто мене поведе?» прошепотіла я.
Він подивився на мене втомленими, але лагідними очима: «Можу рухатися повільно, але був би щасливий провести тебе, як найгордіший тато у світі».
Я сміялась і плакала одночасно.
Тож ми готувались. Взуття позичила у подруги, макіяж вчила з ютубу. На випускний я допомогла татові застібнути найкращу сорочку ту саму, що він одягав на шкільні вистави. Заплела косу, вдягла сукню і, глянувши у дзеркало, відчула себе вартою.
Наша подорож не була розкішною. Сусід позичив старий автобус, який грів на кожній вибоїні. Але ми приїхали.
Перед дверима школи я вагалась. Чула музику, бачила спалахи світла блиск, сукні, сміх, немов у казці. Дівчата виходили з дорогих авто, сміялись із ідеальними кавалерами. А потім я глянула на тата.
Він простягнув до мене руку: «Готова?»
Коли ми увійшли, музика не стихла. Але щось інше стихло. Шепіт.
Люди дивились.
Дехто жалів мене, дехто просто цікавився. Серце стиснулось.
Але раптом оплески. Вчителька, пані Бойко, почала аплодувати. Потім ще один учитель. А моя подруга Оля підбігла з криком: «Ти ВИГЛЯДАЄШ НЕЙМОВІРНО!»
І раптом всі почали аплодувати.
Того вечора я танцювала. Багато.
З татом, який, сидячи у візку, обережно крутив мене по залі. З друзями, вчителями, навіть із директором. Хтось уклав «Червону руту» і ми танцювали, а люди дивились не з жалю, а з тим самим відчуттям, що й ми.
Одна з дівчат сказала: «Ти і твій тато зробили цей вечір особливим».
Коли оголосили королеву балу, я навіть не слухала. Але почула своє імя «Маряна Шевченко!» і зрозуміла: найбільше багатство не розкіш, а любов, яка ніколи не згасає.
**Життя вчить:** справжня краса у тих, хто любить тебе без умов.
