**Коли бабусина спадок пробудив память батька**
Мій батько згадав про мене коли дізнався про бабусину спадщину.
Моє життя ніколи не було спокійним, але найболючішим ударом стало не сирітство, а повернення того, кого я колись називала «татом» після пятнадцяти років мовчання. Він прийшов не з квітами чи вибаченнями. Він прийшов із вимогою: «Поділи спадок.»
Батьки розлучилися, коли мені було чотири. Мати швидко потонула в горілці, суд позбавив її прав, а батько, нездатний бути справжнім батьком, віддав мене на виховання бабусі в маленькому селі біля Житомира. Сам жив у місті та навідувався рідко раз на півроку, а то й рідше.
Я ходила до сільської школи, вчилася працювати на землі, шити на старій машинці, ловити рибу, робити букети з чебрецю та варити варення. Життя з бабусею було простим, але щирим. У третьому класі батько приїхав із незнайомою жінкою. Мене вивели. Коли повернулася, у хаті була лише бабуся, сиділа в кріслі з порожнім поглядом.
«Де тато?» запитала я.
«Він більше не повернеться, Соломієчко», прошепотіла вона.
І він не повернувся. Створив нову родину, забувши про доньку. Ми з бабусею жили самі. Я не плакала у мене була вона. Мудра, спокійна, сувора та ніжна. Вона була для мене всім: і матірю, і батьком, і подругою.
Коли закінчила девятий клас, тітка Марія, сільська швачка, сказала:
«У тебе золоті руки. Іди до технікуму, не закопуй талант у землі.»
Я послухалася. Поїхала до Києва. Вчилася, працювала, виживала. Батько жив за три зупинки від мого гуртожитку але за чотири роки жодного разу не поцікавився мною. Я теж не шукала його.
Після навчання відкрила майстерню, вийшла заміж за Тараса. Ми мали маленьку квартирку, але що пятниці їздили до бабусі в село. Вона обожнювала Тараса. Світилася, коли дізналася про мою вагітність. Але так і не побачила правнука
Коли бабуся померла, світ спорожнів. Потім прийшов нотаріус: хата, земля, заощадження усе дісталося мені. Я ридала над цим листом. Не через гроші через память.
Батько не прийшов на похорон. Жодного дзвінка, жодного слова. Він дізнався про смерть матері через півроку. І про заповіт. Тоді вперше за пятнадцять років постукав у мої двері.
Я не впізнала цього постарілого чоловіка зразу. Він не став ходити навколо:
«Спадок бабусі треба поділити. Половина моя.»
Я гірко, голосно засміялася йому в обличчя:
«Тобі? Половину? Ти кинув нас із нею. А тепер згадав? Відчув запах гривень?»
Він заревів, але Тарас став поруч:
«Йди геть. Добром, чи випроводжу.»
Батько подав до суду. Але навіть закон був на моєму боці. Він програв, заплатив витрати, зник знову.
Ми з Тарасом відкрили кравецьку майстерню. Шили спецодяг для робітників, лікарів, пожежників. Замовлення лилися рікою. Ми жили, будували своє щастя.
Більше я батька не бачила. І не хочу. Бабуся була моєю справжньою родиною. Я трималася, бо вона колись повірила, що я варта більшого. І живу так, щоб вона пишалася мною. Десь там, за хмарами
**Урок: Кров не родина. Родина це ті, хто любить, вірить і ніколи не зраджує.**
