Випадкова зустріч
Пуховик Олени обіймав тепло тільки знизу, ніби виріс з казкової вати. Його пух збився в кутках, а зверху він перетворився на тонесеньку, прозору хмаринку, яку протяги прошивали наскрізь, мов голки. Знизу рятували вовняні штани й черевики на валянках, а старий бабусин хустинка підпирала плечі через рукава, аби зігріти серце.
Машина, обіцяна подругою з базару, не приїхала так і залишила їх обставленими мішками серед сніжно-болотистого місива. Вони з Лесею розійшлися у різні боки, мов дві жовті ляльки у цирковій виставі, кожна зі своїм клопотом, кожна одна біля дороги.
Ще недавно, коли працювала у керівника, жодних проблем не було. Та грошей хронічно не вистачало: Олена тягнула двох дітей, обіймаючи їх і вдень, і в ніч. Тож нещодавно вперше сама подалася у «шатри» у тур за товаром до Прядиного, разом із Лесею.
Грошей більше так і не стало, привезений крам все ще стояв халабудою у куті кімнати, а голова боліла від турбот.
Вранці треба було перти сумки на свічовий ринок, а ввечері збирати рештки на четвертий поверх хрущовки багаторазовими перебіжками, якщо сина не було вдома.
Колись і вона голосно співала «Змін хочуть наші серця», а тепер зміни підкралися сірим ліхтарем до її життя: завод закрили, скоротили. Чоловік давно розтанув у міських сутінках, тож Олені нічого не залишалось, як брати торгівлю за роги, хоча й вважала її табу для себе, ніби це заборонена їжа.
Тепер вона стояла на узбіччі у каші з снігу, ще молода жінка але губи тріскали на морозі, лице червоніло від пронизливого вітру базару, а очі сльозилися від вічної несправедливості.
Машини, обмиваючи огидним сірим і коричневим млинцем, пролітали повз. Олена вчила себе не дивитися униз, а дивитися туди, де на дахах і на деревах сніг ще білий, як віра у диво. Бо сірого в житті так багато, що краще милуватись білим.
Вкотре махнула рукою: знову ловить машину. І ось, перед нею зупиняється замурзана, як з болота, машина.
На Південне кладовище підкинете за помірковану ціну? каже у відчинене вікно і раптом замовкає.
Впізнала його одразу. Час ніби розчинився, а чоловік все той же: пильний, небезпечний погляд, ледь підняті брови, посмішка-загадка на губах.
Поки намагалася повірити у реальність моменту, він уже хутко пакує її мішки у багажник.
Вона плюхається на переднє сидіння, поправляє хустку і гарячково вигадує виправдання, чому саме сьогодні виглядає так безпорадно. Адже він напевно, теж упізнав її. Або…
Скільки це років минуло?
***
Їй тоді було двадцять два. Її відрядили на переддипломну практику в старе лісництво за Миргородом. У Києві вже чекав наречений Микита. Все йшло за планом: практика диплом весілля.
Та хіба що можуть змінити три місяці практики? Ніщо…
Жила Олена у хаті літньої Катерини лісничої разом із глухуватим дідусем. Катерина стала подругою, разом добродіювали біля діда.
Одного разу діду стало зле він упав. Олена кинулась шукати допомогу, але село було тихе, порожнє. І тут по вулиці трактор. Махнула рукою. З трактору виліз хлопець високий, красивий, з поглядом глибоким, як Десна навесні.
Занесли діда у трактор, довезли до фельдшера, причому цей хлопець не кинув і на півдорозі: сидів поруч в «швидкій» далі з Оленою.
Лише коли дід уже був під наглядом медиків, познайомилися по-справжньому.
Виявилося працює поруч, живе по сусідству. Андрій звали.
Але вечір уже був глибокий. Як повертатися назад? Швидка не поїде по лісових дорогах таку відстань.
Пішли зі мною. Мама у друга хата поруч, переночуєш. Вранці повернемося трактором з чоловіками.
Спершу Олена вагалася, але погодилася. Спала на високих перинах під свіжим рушником тетя Ліда була напрочуд гостинна.
Поки вона снідала, тетя Ліда, як бабуся у казці, розповідала про Андрія: була у нього жінка не втрималась, зникла, залишивши синочка. А Андрій молодець, і працює, і свиней тримає, і будинок будує… Хвалила без упину.
Олена слухала, посміхалась був же у неї наречений, і хіба у селі вона залишиться? Про Андрія тільки усміхалася.
З того дня вони бачилися часто на вирубці, у їдальні, просто на вулиці. Катерина з ним теж дідо повернувся додому з Андрієм.
Подобаєшся ти Андрієві, переморгнула Катерина. Я питала про тебе, він аж почервонів!
Ну, у мене ж Микита
Він ще не чоловік! А Андрій господар. Ферма, техніка, хлопчина славний. Лише мати потрібна.
А Оленине серце вже теж ловило Андрія поглядом. Він був як вітер зі степу теплий і сильний. Усіх поруч робив тимчасово значущими. До нього йшли за порадою, як до води у спеку.
Для місцевих чоловіків вона була як птах-казка: київська панянка у всяке-в-яке пальто кольору кави з молоком, не для наших боліт. Ледь торкалась землі, не йшла пливла.
Пані, ваше високосвітя, що ви тут робите? жартували.
Якось із Андрієм вона орала сільську ніч.
Ти не переживай, всміхнувся, весна скоро, зелено буде. Місця ж у нас райські, річка он поблизу. Хоч і ліхтарі не горять виправимо.
Він брав відповідальність не лише за неї, а й за цілий світ.
Андрій став часто навідуватися: дрова, ліки, якісь буденні рятівні штуки. А Олена все опиралась своїм відчуттям. Не уявляла себе у селі.
В місті її, по суті, тримало лише весільне слово. Думала, як буде соромно родині, «як же так, село і свині»
Згодом зрозуміла, що кохає зовсім інакше, ніж колись. Драма придавала стосункам романтизму. Одного вечора, у хвилину особливої тривоги, майже сама спровокувала близькість. А він і відмовляв, і з очей її не зводив, та зрештою згодився.
Те відчуття було як перша казка красива і несподівана. Та все ж рішення не виникла.
А потім біля криниці сталася вирішальна подія. Вона побачила біля нього білоголового хлопчика, що мало не впав у воду. Олена схопила малого зляканий, кинувся у спідницю до дівчини з затіненим обличчям.
Де твоя мама? запитала.
Це моя Галина, зашепотіло серце. Стало неприродно страшно чужа дитина, до якої ще треба звикати.
На вечір прийшла мама Андрія Клавдія. Просила лишитися, казала, що Галина стала рідною синові, любить Андрія, була б усе добре, якби не Олена городянка.
Олена розгубилась вона чужа у цій історії, а насправді хотіла навпаки уникнути драм.
Андрій благав не їхати. На вокзалі стояв, сумний, плечі зігнуті, погляд згаслий. Таким запамятала його надовго.
Вона плакала у вагоні.
Отака вийшла казка коротка практика у селі, а наче життя перенеслося у сон.
Та молодість лікує. Вийшла заміж за Микиту, життя закрутилось.
**
Вона знову на передньому сидінні чужого авто, хустка зісковзує, докори шукає собі. Чи він впізнав?
Шістнадцять років…
Їхали мовчки.
І погода сказала, коли зустрічна машина облила їх болотом.
Тут, у місті, брудно. За містом чистіше. Дороги скресають швидко.
Ви з села?
Мотаюся То сюди, то туди. Торги.
Дякую, що підкинули. Машина підвела. Я за дорогу заплачу
Він зиркнув таємниче, і Олена зрозуміла впізнав.
Привіт, прошепотіла.
Привіт, Оленко.
А я думала, забудеш.
Не забув.
Десь у грудях боляче защеміло його голос, руки, очі. Стало тепло, скинула хустку.
Як живеш, Андрію?..
Та кручуся. Час нелегкий.
А працюєш там, де колись?
Та лісництво зникло. Ферма, торгівля ковбаси, котлети «Прудник». Чула?
Чула, мама їх любить.
Він коротко розповів: спершу маленько, потім фабрика, магазини, робота для селян.
Олені стало ніяково: вона в цьому збитому пуховику, він бізнесмен. Мовби місцями помінялися.
А син? питає.
Андрій сміється:
Троє. А в тебе?
Син і донька.
Єгор у війську, Галка осиріла, але він скоро повернеться. Середній у коледжі. Найменший у пятому класі.
Галка Тож таки лишився з нею.
Олена хотіла розповісти, як шкодує, хотіла кричати та сказала інше.
Микита був слабким чоловіком, пиячив, переїжджали, розлучились. Я до мами з дітьми вернулася. Але витримала.
Ти сильна.
Діти вчаться, працюю я, на ринку мерзну, всі зносяться в продаваному місці.
Вона хотіла показати, що не пропала. А він мовчав, задуманий.
А як в тебе, з Галею?
Вона пече хліб знаєш «Українську піч»? Магазин і кулінарія її.
Знаю, була там. Смачно.
В памяті спливла мініатюрна жінка з короткою стрижкою у плащі з рожевим шарфиком тоді думала, звідки така сміливість.
Тут зупинимося, мій район далі. Андрій паркується.
Далі все мов у мультиках: він вибігає, бере букет білих, як зимовий сніг, хризантем, кладе їй на коліна.
Олена дивиться крізь сльози вона ж сильна
Він допомагає з торбами, проводить до підїзду з лущеними стінами.
Зайдеш? питає вона, хоча знає: вдома безлад, усюди товар, мама з питаннями.
Та хочеться, щоб побачив і пожалів.
Ні, піду. Справ багато, він бере її за запястя, тримає секунду і зникає на сходах.
Крикнути? Сказати?
Олена мовчить, дивиться в спину. Йому зараз гірше вона відчула, що це прощання назавжди.
Залишилась у квартирі одна. Мама сипле запитаннями, новинами, а Олена не слухає. Ходить, як уві сні.
Коли сіла до столу, спитала:
А памятаєш, я перед весіллям розповідала тобі про Андрія? З лісництва Фермер починаючий.
Памятаю.
Ти казала: «Занесло би тебе в село і свині ганяти».
І правильно сказала.
Я сьогодні його зустріла.
І як?
Продукція «Прудник», яку любиш ти, його. А «Українська піч» Галя. Оце так
Мама зупинилася. Потім тихенько сказала:
Хто ж свою долю вибирає? Якби можна, то й соломку підклали б.
Олені стало жаль матір.
Та нічого, мамо. Живемо. Два костюми й три куртки сьогодні продала. Прорвемося.
Ото й добре. Доля як вітер: не впіймаєш, звідки подує
Незабаром повернувся син: високий, стриманий ну прям тато, а хто б іще?
Мам, не лайся. Пішов у кінний клуб доглядаю коней, платять гривнями. На навчання не впливає.
Олена усміхається:
Добре, сину, праця будь-яка почесна. Тобі гроші згодяться.
Він заспокоєно хрумтить ложкою щось у мамі змінилося, але що невідомо.
А Олена вночі не спить. Не плаче, лише думає: дивиться на білі хризантеми, слухає зимовий сон. Cьогоднішня зустріч щось відділила як весняна повінь від зими.
Попереду в них ще стільки несподіванок, але впливатимуть один на одного, навіть не стрічаючись.
Все, що трапляється, не випадково.
Можливо, цей день потрібен був лише для того, щоб збагнути щось дуже важливе про себе, про зміни про себе справжню, віддзеркалену у сні іншої весни.
