Ох і суворий ти, Володимир Іванович! Недарма ж тебе самітником прозвали! Усмішка від тебе як місяць уповні дочекатися. Глянеш наче морозом окує. Тебе, певно, зима в серце зазирнула Чого так остигнув до цього життя, га?
Пелагея ще щось там бурмотіла, та Володимир уже не слухав. Мовчки забрав із прилавка свої покупки з единого в селі магазину й попрямував до виходу.
Ленка твоя до матері приїхала цими днями. І малого привезла. Слухаєш, Володимир Іванович? А якщо той хлопчина і справді твій син? Щоб без батька тинявся по світі? Та й схожий же на тебе…
Його слова дійшли до Володимира вже біля дверей: аж трохи перечепився об поріг. Оглядатися не став. Для чого? Все одно нічого не доведеш. Виносити душу на загал не звик. Та й без того усі все знають, а чого не знають то домалюють собі. І слова не поясниш. Не треба воно. Це їх із Оленою справи. Нічийого носа не стосується.
Яскраве, нетипово гаряче, весняне сонце омило його обличчя, змусило примружитись. Повіки одразу впали, застигло лице у викарбуваній масці. Не розплющуючи очей, Володимир зробив крок, ще один, і здригнувся, почувши дитячий голос:
Обережно!
Хлопчак кинувся до ґанку й підібрав на руки двох щенят, що возилися на східцях.
Не наступіть, будь ласка!
Той самий кирпатий ніс, темні очі й легка відстовбурченість вух, як у нього самого. Справді схожий! Не дарма сусідки пліткують. Хоч Володимир добре знав, що малий, який стояв перед ним, не син йому. Рідний, але не настільки.
А вам щеня не треба? Та подивіться, які в нього лапи як у вовка! Сильний виросте!
Володимир лише кивнув, пройшов до кута й звернув зовсім не туди, куди збирався, а в тісний провулок, аби скоріше сховатися. Там його й залишили сили. Прихилився до високого тину Смирнових, ковтав повітря, не розуміючи, як далі жити.
За що це мені? Чого вона знов приїхала? Для чого привезла того хлопця, що міг би бути його сином, якби склалося інакше? Може, Олег кинув її все ж?
Думки гули, серце збилося з рахунку і нило, як і сім років тому. Все памятає, прокляте! І не змусиш його мовчати, не прохолодиш. А треба б!
Любов Смирнова грюкнула хвірткою, підняла брови й кинулася до Володимира:
Володько! Що з тобою? Погано стало? Давай же, допоможу! Чи кликати Іллю?
Теплі руки лягли йому на плечі, Володимир розплющив очі.
Не треба, Любцю. Дякую. Я зараз… Вже йду…
Куди ж ти підеш, нещастя моє? Спирайся-но на мене. Отак. Крокуй потроху. Молодець! Тяжелий ти, ой, Володю! Надривати серце не діло. Скільки раз я казала, з тебе ж потім і спитають! Ти ж мій пацієнт, не забувай. Не підставляй мене. Ось, зараз тиск гляну і укол дам, а може й два. Будеш свіжий, як огірок з грядки. Ходімо!
Ноги не слухалися, але Люба була кремезна. Напівволоком притягла Володимира у двір, зачинила хвіртку ногою й гукнула:
Ілля! Поможи мені!
Далі Володимир майже нічого не тямив. Прокинувся вже на дивані в Любиній хаті. Щось давило на груди, і він перелякався, що серце збилось зовсім. Та розплющив очі, побачив пухнаста кішка, Мурка, лежить у нього під боком і вилизує кошеня, а решта сховалися на грудях.
Наша Мурка людей добре чує. Раз дітей тобі принесла значить, серйозна ти людина, Володю. Не працювала б на пусте.
Люба відклавши зошити з контролем доччиної домашки, заопікувалася Володимиром.
От і добре. Пульс вже рівний. Ти тільки більше мене не лякай так, Володю! Дорога після дощу така, що ‘швидкої’ не дочекаєшся. Що ти надумав, помирати? Ще рано тобі не всі справи зробив!
Які в мене справи, Любцю? Зорька та Полкан. От і всі справи…
Зорька в тебе гарна корова. Добра доглядати треба. А якщо ти, не дай Боже, захворієш куди вона подінеться?
Володимир аж тепер зауважив, що в кімнаті штори щільно закриті й світло горить.
Котра година, Любцю?
Лежи! Пізно вже. Я не пущу тебе сьогодні додому, заночуєш у нас. Не переживай, з Зорькою все гаразд, я її бачила.
Люба обійняла чоловіка й пішла на кухню, а Ілля всівся поруч із Володимиром.
Погано, так?
Погано, сам не знаю, чого…
Я знаю. Лена.
Не ятрій душу, Іллю… Володимир сховав погляд, а котячі зелені очі влупилися в нього.
Бач, і Мурка твій стан чує. Ілля усміхнувся, почухав кішку за вухом. Звірі думають серцем. А ми носимо все в собі, а скільки того витримаєш? Ти ж сильний мужик, сам собі раду даєш. Та тільки видно, як ти зсередини вигораєш.
А тобі що за діло до моїх бід? Своїх мало?
Досить! Ілля посміхнувся, пригладив вуса. Колись мені тяжко було ти ж не питав, а допомагав. Дозволь хоч спробувати тобі допомогти.
Та що тут поробиш, Іллю…
Бабуся казала: вилити іноді горе комусь треба. Нема кому викопай ямку та виговорись туди. Не носи в собі! Вигорать зсередини будеш. Скільки носиш А не можна так. Колись камінь був, а тепер гора
Володимир провів рукою по волохатих кошенятах.
Що мені розказувати? Соромно. Як чоловіку соромно. Такого з хати не виносять. Але ти сам бачив, як я Лену кохав. На твоїх очах усе було.
Знаю. Лише не розумію, хто вам дорогу перебіг. Жили ж нормально, потім гоп! і все. Лена в місто, ти на хутір. Мати корову продавала ледь не з слізьми пояснити нічого не могла.
Я сам сказав, що вже не кохаю і жити з нею не буду. Мене тоді мало не відцуралися.
Та не буває без причини нічого. Що сталося між вами? Бо як кохав, то й досі кохаєш.
Володимир відвернувся, сліз не було все виплакав тоді, метаючись лісом. І простити не міг, і забути не здатен.
Я не вірю, що вона могла зрадити
Я сам бачив, Ілля! Якби хтось сказав не повірив би
І все ж… Розкажи як є. Не все тут чисто.
Вона з Олегом з моїм двоюрідним братом… Володимир відвів погляд. Він приїхав із тіткою, поселились у моїх батьків. Ми з Ленкою якраз будинок добудовували, ферму хотіли… Ленка у всьому підтримувала. А я поїхав у справи на два місяці. Коли повернувся… побачив їх. На кухні разом…
З Олегом?
Так… В обіймах. І все… Світ для мене тоді луснув.
Я бачив того хлопця… Але все ж не вірю! Лена на таке не здатна!
Та які можуть бути сумніви, як сам бачив?
Мурка раптом так різко загарчала, що Володимир принишк. Притиснув котенят до себе:
Он як природа: мати дітей своїх завжди боронитиме… Лена теж дітей хотіла, а я до лікаря йти не згоджувався, не вірив, що проблема в мені. А вона…
Та не вигадуй собі дурниць. Все сплутав…
А все ж… Не від своєї ж дитини я по лісах втікав?
Не може бути, щоб ти так помилився! Ілля схилився до нього. То що ти бачив, коли повернувся з міста?
В обіймах були… Олег її цілував. А вона не відштовхувала…
Я тебе зараз укольчик зроблю, Володю, а потім поспиш, Люба з’явилась у дверях, тривожно дивлячись.
Володимир не перечив, невдовзі заснув.
Ілля вивів дружину на ґанок:
Чула?
Все чула.
Що думаєш?
Піду зараз прогуляюсь. Треба цю справу закінчити, довго все мучаться. Я вчора Лену бачила її вже нема наполовину, тінь. Ні вина та невиразний погляд. Явно щось тут не так… Піду я до Володьчиної тітки, а потім зайду до Лени.
Любов накинула куртку й вийшла. А Ілля всівся на східці, загорнувся в плед і заглибився у роздуми.
…А життя, як вода між пальців, думаєш ось вона, а воно вже зникло. Скільки пережили вони з Любою… Сина втратили, дочок як дар Божий прийняли. Люба досі не простила собі, що як лікар прогавила недугу дитини. Довго заспокоював її, поки дочок виношувала. Дотепер серце її болить, дивлячись на синів Ленки знає, як воно без тата рости. Бо для хлопця важливе щоб хтось за плече стояв… А тут кожен у свій кут, а хлопчина сам, як билина на полі.
Ілля аж до світанку сидів. Разів зо два заходив до Володимира, той спав тяжко, але спав. Знову повертався, загортався і дивився, як небо біліє. Тільки коли хвіртка гучно грюкнула, піднявся зустрічати Любку.
Важко? тільки й спитав, глянувши на неї.
Ох, Ілля… Буває ж так… Люди… Та вовки ще людяніші!
Люба розплакалася, витираючи сльози, як мала дівчинка, і стала розповідати.
Це син Володі, Ілля. Тітка Тамара зізналася…
Як тобі вдалося? Якщо стільки років мовчала?
Не знаю. Може, совість прокинулась. Я поїхала до Лени вона свою правду розказала. Ні в чому не винна. Уже вагітна була, казати Володі не встигла. Боялась. У неї три викидня було, навіть чоловіку не казала. Подумай! Обоє як одинокі самітники, все в собі носять! Через те і не зійшлися!
… А Тамара всім цим керувала мстила своїй сестрі. За старі роки, ревнувала… Підбурила Олега, щоб ту біду влаштувати. Бо відчувала образу з дитинства, що сестра приглянула їй хлопця. Нині всі посивіли, а тягне минуле…
А Таня, Володьчина мама, як?
Тамара сама повела мене до Тетяни, зізналась, каялась… Та поплакали вони, пожаліли одна одну. А потім до Лени побігли миритися. Вона Сергія назвала на честь діда Володі.
Ілля обійняв Любку.
Гарно впоралась!
Та краще б раніше всі поговорили відверто! Всі бідкаються, мовчать, а слово б сказали давно б спокій прийшов! Ой, яка я сердита! Можна яєчню на мені смажити!
Я б і сніданок з’їв!
Іди брися, а я вже підсмажу деруни. Скоро дівчата, та й Володю треба годувати. У нього робота сьогодні не перегорнути.
Сонце вже заливало Любин двір. Володимир вийшов, похитуючись, на ганок, примружився і почув:
Це ти мій тато?
Хлопчина сидів на сходах, міцно тримаючи щеня.
Дивись, які в нього лапи! Справжній вовчак буде, як думаєш?
Володимир перевів подих, сів поруч і погладив песика по голові.
Гарний вибір, буде з нього вірний пес.
Син дивився на нього уважними, до болю знайомими чорними очима. І Володимир, тихо, поклав руку на його плече, стиснув і кивнув:
Я. Я твій тато, Сергію…
Оце добре! Пішли додому, там мама сніданок готує і бабуся прийшла. Обіцяла коней сьогодні показати. Можна?
Володимир відчув, що туга, яка роками стискала йому груди, раптом розірвалася, і свобода з теплом влилися в серце. Забравши щеня, встав, кивнув і сказав:
Можна, сину. А тепер пішли. Справ у нас з тобою море, синку. Море…
