Звати мене Оксана Коваленко, мені шістдесят девять років. У мене двоє синів, троє онуків і дві невістки. З такою родиною можна подумати, що я купаюся в увазі та турботі. Але останні роки живу, як сирота. Самотня у своїй квартирі, з болючим коліном і телефоном, який мовчить тижнями.
Після смерті чоловіка все змінилося. За його життя сини іноді заходили на свята чи коли справи були. Але як тільки його поховали, вони зникли. Пять років. Пять довгих років, не бачивши їх, хоча вони живуть у тому ж місті, за сорок хвилин автобусом.
Я не докоряла. Просто телефонувала. Коли сусіди затопили кухню несильно, але стелю пошкодило я подзвонила обом синам. Вони пообіцяли приїхати на вихідних. Ніхто не прийшов. Довелося наймати маляра. Справа не в грошах, а у болі. У болі від того, що діти не знаходять години для матері.
Потім зламався старий холодильник. Я не розуміюся на техніці, боялася, що мене обдурять. Знову подзвонила синам «Мамо, є ж продавці, розберіться самі». Нарешті, я зателефонувала братові, і він прислав свою доньку, мою племінницю Соломію, з чоловіком. Вони все влаштували.
Коли почалася пандемія, сини раптом згадали про мене. Телефонували раз на місяць, казали сидіти вдома і замовляти продукти онлайн. Але вони забули одну річ: я не вмію це робити. Соломія ж показала мені, як робити замовлення, організувала першу доставку, залишила список аптек, які привозять ліки, і почала дзвонити майже щодня.
Спершу мені було соромно. Адже у Соломії є батьки, свій дім, чоловік, донька. Але вона була єдиною, хто приходив просто так. Приносила борщ, ліки, допомагала прибрати, мила вікна. Одного разу прийшла просто на чай і посидіти поруч. Її донечка моя правнучка називає мене «бабусею». Цього слова я не чула роками.
Тоді я ухвалила рішення: якщо власні діти мене забули, якщо їх цікавить лише те, що вони можуть отримати, а не дати, то моя квартира дістанеться тій, хто справді поряд. Я пішла до центру послуг і склала заповіт. І саме того дня, ніби навмисно, зателефонував старший син. Він хотів знати, куди я йду.
Я сказала правду.
І почалося. Крики, образи, звинувачення. «Ти зїхала з глузду?», «Це наша спадщина!», «Вона тебе викине, як тільки підпишеш!»
Того ж вечора вони прийшли. Обоє. Вперше за пять років. Привели онуку, яку я ніколи не бачила. Принесли пиріг. Ми сіли за стіл. Я сподівалася може, вони зміняться? Але ні. Вони намагалися мене переконати, нагадували, що у мене є діти, що я не маю права віддавати квартиру сторонній. Звинувачували Соломію в користолюбстві, казали, що вона мене вижене.
Я дивилася на них і не вірила. Де ви були весь цей час? Чому не допомогли, коли було потрібно? Чому згадали лише тоді, коли відчули загрозу для спадщини?
Я подякувала за турботу. І сказала, що рішення прийняте. Вони пішли, хлопнувши дверима, присягаючись, що я більше не побачу онуків і не маю на них розраховувати.
Знаєте, я не боюся. Не тому, що мені байдуже. А тому, що вже нічого не можу втратити я й так живу, ніби нікому не потрібна. Тепер це просто офіційно.
А Соломія Якщо колись вона вчинить так, як передбачають мої сини що ж, я помилилася. Але серце каже, що ні. Вона нічого не просила. Ні грошей, ні квартири. Вона просто була поруч. Подала руку. Поводилася, як людина.
А для мене це важливіше за всі родинні звязки.
