Коли бабусина спадок пробудив спогади батька
Мій батько згадав про мене лише коли дізнався про бабусину спадщину
Моє життя ніколи не було безхмарним, але найважчим ударом стало не сирітство. Це була поява того, кого я колись називала «татом», після пятнадцяти років мовчання. Він прийшов не з квітами чи вибаченнями. Він прийшов із вимогою: «Поділи спадщину».
Мої батьки розлучилися, коли мені було чотири. Мати швидко занурилася в алкоголь, суд позбавив її прав, а батько, нездатний бути справжнім батьком, віддав мене до своєї матері у маленькому селі біля Житомира. Сам він жив у місті та навідувався рідко раз на півроку, а то й рідше.
Я ходила до сільської школи, навчилася працювати на землі, шити на старій машинці, ловити рибу, робити букети з лаванди та варити варення. Життя з бабусею було простим, але щирим. У третьому класі батько приїхав із незнайомою жінкою. Мене вивели з хати. Коли я повернулася, бабуся сиділа сама у своєму кріслі, з порожнім поглядом.
«Де тато?» запитала я.
«Він більше не повернеться, Соломієчко», прошепотіла вона.
І він не повернувся. Створив нову сімю, забувши про доньку. Ми з бабусею жили самі. Я не плакала у мене була вона. Мудра, спокійна, строга та ніжна. Вона була для мене всім: матірю, батьком, подругою.
Коли я закінчила девятий клас, тітка Оксана, сільська швачка, сказала:
«У тебе золоті руки. Вступай до профтехучилища, не марнуй талант у полі».
Я послухала. Поїхала до Києва. Вчилася, працювала, виживала. Батько жив за три зупинки від мого гуртожитку, але за чотири роки так і не поцікавився мною. Я теж не шукала його.
Після навчання я відкрила майстерню, вийшла заміж за Тараса. У нас була маленька квартира, але що пятниці ми їздили до бабусі в село. Вона обожнювала Тараса. Засяяла, коли дізналася про мою вагітність. Але так і не побачила правнука
Коли бабуся померла, світ спустів. Потім ввійшов нотаріус: хата, земля, заощадження усе дісталося мені. Я ридала над цим листом. Не через гроші, а через память.
Батько не прийшов на похорон. Жодного дзвінка, жодного слова. Він дізнався про смерть матері лише через півроку. І про заповіт. Тоді, уперше за пятнадцять років, він постукав у мої двері.
Я не впізнала одразу цього постарілого чоловіка. Він не став ходити навколо:
«Спадщина матері має бути поділена. Половина моя».
Я гірко розсміялася йому в обличчя:
«Тобі? Половину? Ти кинув нас із нею. А тепер згадав? Відчув запах гривень?»
Він загарчав, але Тарас став поруч із
