Моя донька соромилась нашого сільського походження й не запросила нас на своє весілля
Вона ніколи не хизувалася нами, бо ми з села. Навіть на власний шлюб не покликала
Ми з чоловіком завжди жили просто, але чесно. Наша хатина, город, корови, клопоти усе це мало лише одну мету: виростити нашу єдину доньку гідною людиною. Для неї ми готові були на все. Найкраще? Їй. Нові черевики? Звісно. Пальто, аби не гірше за міських дівчат? Зрозуміло. Ми б від усього відмовилися, аби вона мала те, що їй треба. Вона виросла гарною, розумною. Відмінниця, мріяла про місто. А ми лише раділи наша Марічка матиме долю кращу за нашу.
Чоловік за старими звязками влаштував її до престижного університету у Києві. Безкоштовно. Ми пишалися, ніби це наша власна перемога. Підтримували як могли і словом, і грішми. Кожен її приїзд додому був святом. Ми слухали її розповіді, як казки: про офісну роботу, про залицяльника з доброї родини Андрія, сина бізнесмена. Вона сяяла, коли розповідала про нього. А ми лише думали: хоч би швидше весілля
Але роки йшли, а пропозиції не було. Одного разу чоловік не витримав: «Запроси Андрія в гості, хоч познайомимось!» Вона вагалася, казала робота. Раз, другий. Підозри зростали. Щось було не так. Тоді ми наважилися: поїдемо самі. Адресу знайшли в старих паперах. Купили подарунки, вдягли найкраще й рушили.
Будинок був розкішний. Камінь, скло, охоронець. Нас привітно зустрів чоловік і провів усередину. Розкіш, немов у кіно. Ми стояли, не знаючи, куди дивитися, поки нас не запросили до вітальні. І тоді я побачила. На столі велике весільне фото в рамці. У білій сукні, з букетом наша Марічка. Чоловік застиг, ніби скамянів. А я відчула, як земля йде з-під ніг.
До речі, чому вас не було на весіллі? раптом спитав Андрій.
Ми з чоловіком переглянулися. Що йому відповісти? Що ми й не знали? У цю мить вона зявилася. Марічка. Її обличчя перекривилося, губи затремтіли. Я мовчки показала їй, щоб підійшла. Спочатку вона щось бурмотіла, а потім вимовила:
Я вас не запросила бо ви з села. Мені було соромно. Я не хотіла, щоб усі дізналися, що мої батьки селяни
Ці слова пройняли мені серце. Немов ніж. Як так? Ми сором? Ми, що все віддали для неї? Працювали без відпочинку, аби вона мала майбутнє?
А Андрій? запитала я, ледь дихаючи. Він знав?
Так. Він хотів, щоб ви прийшли. Навіть послав запрошення, але я сказала, що ви відмовилися
Ось і все. Ми були тим соромом, що вона сховала. Навіть місця нам не лишила в найважливіший день її життя. Без слів, без пояснень. Просто викреслила.
Ми поїхали того ж дня. Без сліз, без криків. Лише пустота в душі. Як жити далі, коли власна дитина відвертається? Як вірити, що все це не даремно? Що ми не виростили чужу?
З того дня Марічка не телефонувала. І ми теж. Не через злість через біль. Бо не знаємо, що сказати тому, хто так легко нас зрадив.
Коли дитина вчиться зневажати своє коріння це не її поразка. Це наша. Бо не в
