“Ти коли збираєшся виїжджати, Соломієчко?”
Мати стояла в дверях, притулившись до косяка, з чашкою чаю в руках. Голос спокійний, але під ним ховалося щось на межі зневаги.
“Виїжджати?..” Соломія повільно відірвалася від ноутбука, який грів їй коліна. “Мамо, я ж тут живу. Я працюю.”
“Працюєш?” перепитала мати, і в куточках її губ заграла кривенька усмішка. “Ну так, сидиш у інтернеті. Пишеш свої віршики? Статті? А хто це взагалі читає?”
Соломія різко захлопнула ноутбук. В грудях ніби ножем. Вона не вперше чула, що її робота “не справжня”, але кожен раз як плювок у душу.
Адже вона старається. Фріланс це не просто сидіти вдома. Це години правок, клієнти, які хочуть все “на вчора”, затримки оплат, ночі за текстами
“У мене стабільні замовлення, видихнула вона. І гроші теж є. Я плачу за комуналку, я”
“Ніхто від тебе нічого не вимагає, відмахнулася мати. Просто ситуація така, Соломійко. Ти ж доросла, розумієш. Остап з Маряною з дітьми хочуть підїхати. У них двоє діток. Тісно в їхній однушці.”
“А я що? Я не сімя?” голос раптом затремтів.
“Ти одна, Соломійко. Ти сама по собі. А у них діти. Ти у нас розумниця, самостійна. Знайдеш, де жити. Може, нарешті й роботу нормальну знайдеш.”
Люди ж, між іншим, з восьмої до пятої працюють, а не за компютером ночами сидять.
Соломія мовчала. У горлі стояв ком. Навіщо пояснювати? Мати ніколи не зрозуміє, чим вона займається.
Жодного разу не запитала: “А що саме пишеш? Де можна почитати?”
Тільки: “Краще б у супермаркет на касу влаштувалася.”
“Сама”. Це слово дзвеніло в вухах. Ніби вирок. Ніби причинa викреслити її з квартири, з життя.
Коли батько повернувся з роботи, розмова поновилася. Тепер у кімнаті були він, мати і вона наче на сімейному суді.
“Остап з дружиною багато чого досягли, почав батько, сідаючи в крісло. Обоє працюють, двоє дітей. А ти Молодець, звісно, що не лежиш на дивані. Але пора вже до життя серйозніше ставитися.”
“Тату, я тут живу! Я не ледарка! Я заробляю, навіть якщо вдома, навіть якщо в халаті! Я плачу за їжу, за комуналку!”
“Ти не зрозуміла, перебив він. Це не про гроші. Це про потреби. В Остапа двоє діток, чуєш? Молодшій всього півтора року. Їм ця квартира потрібніша.”
“А мені легко?!” вирвалося. “Мені 28, у мене немає ні чоловіка, ні дітей, тільки робота, яку ви навіть не визнаєте!”
Вони переглянулися. Ніби вона їх втомила. Ніби її біль просто дитячі капризи.
“Ти ж сильна дівчина, мати сумно похитала головою. Ти впораєшся. Ось Остап з Маряною їм і подумати ніколи”
“А мені є коли?” подумала вона, але не сказала вголос. Бо сил не лишилося.
“І куди ж мені дітися?” хрипло запитала.
“Ну знімеш кімнату, невпевнено промовила мати. Зараз усі так. Молоді живуть на оренді. А ти ж не працюєш офіційно. Значить без привязки.”
“Та ви себе чуєте?!”
Соломія не памятала, як закінчився той вечір. Лише дощ за вікном, краплі по шибках немов сльози без голосу.
Ранком її розбудив шум у коридорі. Валізи. Гомін.
“Соломійко, ми тут Остапові речі в комору складаємо, кинула мати, навіть не глянувши на неї. У них переїзд, ти ж розумієш.”
Зрозуміла. Зрозуміла від початку. Але жити з цим було гидко.
“Соломіє, ну ти ж бачиш, у нас все вирішено, мати говорила так, ніби обговорювала погоду. Ти ж доросла. Треба вже якось самій.”
“Тимчасово? Ага. Поки у Остапика онуки не підуть у школу.”
“Ось знову ти з іронією, мати закачала очима. Ми ж з турботою. Сімя це не тільки ти.”
“Звичайно, не тільки я, гірко посміхнулася Соломія. Все для Остапа. Все заради Остапа. А я зайва. Привид на дивані.”
“Ти перегинаєш, зявився батько. Остап син. А ти сильна. Ти нас зрозумієш.”
“Я не хочу бути сильною. Я хочу бути потрібною”
Наступного дня вона пішла дивитися кімнату.
Двадцять хвилин від дому і світ змінився: сірий підїзд, іржаві двері, сусідка, що бурчала на “молодь, яка всю ніч гамір
