**Щоденник**
Сьогодні я згадала той вечір, коли все почалося. Я, Зоряна, завжди була найтихішою серед усіх на святі. Ми з Мариною вчилися разом у ліцеї, і вона запросила всіх на своє день народження. Багато дівчат поїхали до рідних у села, а я, скромна й несмілива, вирішила піти.
Адже мені теж недавно виповнилося вісімнадцять, як і їй. Тільки відзначала я його вдома, з батьками, бабусею та дідом. «Ось і виходить: день народження в пять років і в вісімнадцять однаково», зітхнула я тоді.
Я любила свою родину, але мріяла про щось більше. Хотіла, щоб мене помітили. Щоб хтось побачив у мені жінку, а не просто тиху дівчину в бабусиних светрах, які я носила лише вдома.
Той вечір у Марини був яскравим: музика, сміх, дванадцять гостей. Але коли почалися танці, я вийшла на лавку біля підїзду. Ніхто навіть не помітив, що мене немає.
Раптом до мене підсів хлопець. Не з гостей. Він теж дивився на вікна Марини, звідки лунали сміх і музика. «Ти звідти?» запитав він. Я кивнула. «І як там? Весело?» знову спитав він, і в його очах була туга.
Я наважилася запитати: «А що? Ти її знаєш?»
«І так, і ні», зітхнув він. «Хотів би дружити, але вона мене не помічає. Навіть на день народження не запросила. А ми ж сусіди»
Я розуміла його. «Не переживай, раптом сказала я. Я теж нікому не потрібна. Ось пішла і ніхто не помітив. Ніби я тінь».
«Та ну, що ти спробував він мене підбадьорити. Хоча Може, ми просто невезучі?»
«Ні, усміхнулася я. Може, це навіть перевага? Бути незалежною, нікому не заважати»
Він здивовано подивився на мене. «До речі, мене Тарас звуть. А тебе?»
«Зоряна».
Ми ще довго сиділи, слухаючи музику. Ніби чекали, що ось-ось Марина вигляне і покличе нас назад. Але ніхто не прийшов.
«Мені час додому», сказала я, коли стало пізно.
«Я тебе проведу», запропонував Тарас.
Ми йшли парком, розмовляли. Він жартував, розповідав смішні історії, а я сміялася. Він дивився на мене так, ніби бачив уперше мої довгі вії, ямочки на щоках, очі, які я відводила.
На зупинці я пропустила один автобус, щоб затриматися ще на хвилину. Сідаючи в наступний, я помахала йому, ніби ми знали одне одного сто років. А він стояв і дивився вслід, немов зачарований.
Наступного ранку Тарас прибіг до Марини. «Дай номер Зоряни», попросив він.
«Якої Зоряни?» здивувалася вона.
«Тієї, що вчора була у тебе».
«А, це та тихоня? Ось, тримай».
Він телефонував мені того ж вечора. Запропонував морозиво. Я погодилася, ніби чекала цього дзвінка.
Ми гуляли, сміялися, дізнавалися одне одного. А потім я запросила його в кіно.
З того дня ми не розлучалися. Через два роки ми одружилися.
«Оце так тихоня!» сміялися мої подруги.
А бабуся казала: «Молодець, Зоряночко. Знайшла свою долю. За такого парубка, як Тарас, треба триматися».
І ми трималися. Тепер, через роки, ми з посмішкою згадуємо ту лавку біля підїзду, яка зєднала нас на все життя.
